Я народилася в червні. Можливо, саме тому мої дні народження завжди пахнуть жасмином.
Щороку, коли літо лише набирає сили, коли достигає перша полуниця на грядках і теплі вечори стають довшими за ніч, я починаю рахувати дні до свого дня народження. І хоча це завжди була одна з найулюбленіших дат у році, разом із нею незмінно приходить дещо інше — потреба озирнутися назад.
Приблизно за місяць до дня народження мене накриває те, що жартома можна назвати екзистенційною кризою. Я починаю підбивати підсумки. Дивлюся на прожитий рік, згадую людей, події, власні перемоги й поразки. Намагаюся зрозуміти, де я є зараз і куди прямую далі.
У дитинстві ці роздуми були зовсім іншими. Тоді кожен рік здавався цілою вічністю. Від одного дня народження до іншого пролягала майже безмежна відстань. А сьогодні я дедалі частіше дивуюся тому, як стрімко минає час.
Іноді мені здається, що ще вчора я отримувала диплом університету. Позавчора — складала шкільні іспити. А насправді відтоді минуло вже стільки років, що страшно навіть озвучувати цю цифру вголос (6!).
Щоразу, коли бачу випускників на останньому дзвонику, згадую власне прощання зі школою. Точніше, його відсутність. Моє покоління так і не мало звичного останнього дзвоника через пандемію коронавірусу. І це почуття складно назвати жалем. Радше легким смутком за тим, чого ніколи не було. Та найбільше мене вражає навіть не це.
Мене дивує те, що сьогодні дев’ятий клас закінчують діти, яких у своєму девʼятому класі я могла б вести за руку до першого класу. Дивує, як швидко змінюються покоління. Як швидко ті, кого ми вважаємо малими дітьми, раптом стають дорослими людьми зі своїми мріями, страхами й планами. А разом із ними дорослішаємо і ми.
Нещодавно я натрапила на рядки з книги Любка Дереша «Суєта»: «Я мільйон справ відкладу на завтра. Моя домовина ще дерево. Вона ще шумить у лісі». У цих словах таке дивне поєднання. Вони нагадують, що попереду ще так багато часу. Що життя не закінчується завтра. Що ще можна помилитися, спробувати знову, змінити напрямок, наважитися на щось нове. Що ніхто не знає, де опиниться через п’ять років і які двері раптом відчиняться перед ним. Іноді саме ця думка додає мені спокою. Бо справді: попереду ще стільки незнаного. Але водночас є й інша правда.
Олександр Олесь колись написав: «Життя — єдина мить». І хочеться вірити, що наша домовина – ще дерево, що вона ще шумить десь далеко в лісі, але ніхто з нас не знає цього напевно. Особливо тепер. Бо ми живемо в час, коли майбутнє перестало бути гарантованим. Коли війна щодня нагадує, наскільки крихким є людське життя. Коли кожен із нас уже знає історії людей, які мали плани, мрії, квитки на потяг, зустрічі на наступний тиждень — і не встигли.
Можливо, ці роздуми здадуться комусь надто похмурими в ці дні — коли попереду літо й життя. Але для мене це не про страх смерті. Її я не боюся. Я боюся зустріти її з відчуттям, що так багато відкладаю на потім. Що так часто не помічаю власного життя, поки воно відбувається. Що живу очікуванням наступного етапу, наступного року, наступної події замість того, щоб бути присутньою в теперішній миті.
Мабуть, саме до цього щороку приводять мене всі «передденьнародженнєві» роздуми. До простого усвідомлення: у нас є лише тут і тепер. Не вчора, яке вже не повернеться. Не завтра, якого нам ніхто не обіцяв. А саме зараз.
Зараз — запах жасмину за вікном. Зараз — солодка полуниця на долоні. Зараз — голоси рідних людей. Зараз — можливість сказати комусь важливі слова. Зараз — нагода подякувати, пробачити, обійняти, допомогти. Жити не будуючи великі плани, а помічаючи маленькі миті, з яких насправді складається наше життя. Тішитися тими, хто поруч. Пам’ятати про тих, кого вже немає. Жити так, щоб бути гідними їхньої пам’яті. І проходити кожен відтинок своєї життєвої дороги з любов’ю.
Я не знаю, наскільки довгою буде моя стежка. Не знаю, які повороти чекають попереду і де опинюся через кілька років. Але дедалі більше переконуюся: важливо не лише те, куди веде шлях. Важливо, щоб кожен крок на ньому був гідним. Щоб він був зроблений у любові.
І, мабуть, саме цього я найбільше хочу навчитися.
Марія ІВАНЦІВ
