Днями в катедральному соборі Преображення Господнього в Коломиї урочисто відзначили 100 років від дня народження Владики Павла Василика — єпископа, душпастиря і незламного свідка віри, чиє життя стало частиною новітньої історії нашої Церкви. Архієрейську Божественну Літургію очолив Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав. В Івано-Франківській Архієпархії є багато місць, пов’язаних із служінням Владики Павла. Особливо промовистими є ті, де Владика служив у роки підпілля. Одним із таких місць є Надорожна. Ми побували там, де чи не в кожній хаті живе пам’ять про єпископа.
Хата, що була храмом
Надорожна зустрічає садами. Старі яблуні, сливи, горіхи, густі кущі калини біля обійсть. Поруч із ошатними новими будинками стоять покинуті старі оселі, господарі яких або відійшли у вічність, або виїхали за кордон чи перебралися до міст. Проте село живе, сусіди знають одне одного на ім’я, допомагають у біді, разом проводжають в останню путь і разом радіють святам. Ця проста, майже непомітна для стороннього ока людська єдність збереглася ще з тих часів, коли зачинені двері селянських хат ставали дверима підпільної Церкви. Разом з отцем Павлом Дутчаком, митрофорним протопресвітером Тлумацького протопресвітеріату Коломийської єпархії та учнем Владики Павла прямуємо до оселі 77-річної Ганни Антошків, де колись Владика Павло Василик таємно відправляв Богослужіння.
Жінка часто плаче, адже 17 березня 2024 року на війні загинув її син Іван. «Мені світ розірвався, бо це горе величезне, для кожної матері, лише молитва та віра в Бога рятують, каже жінка, витираючи сльози. – Цю віру мені батьки прищепили, а Владика загартував. Які то часи були важкі!». Ганна ще дитиною зі своєю бабусею ходила до церкви. Дорослою добре вже розуміла, що греко-католицька Церква у підпіллі. «Одного разу, коли Владиці не було де відправити Службу Божу, до нього підійшла старенька жіночка і запропонувала йому свою невеличку хатинку, – продовжує пані Антошків. – Я стала випадковим свідком цієї розмови і враз подумала: та в мене ж значно більша хата, хіба я не зможу прийняти там кілька людей і Владику, то що я така за християнка».
Добра думка реалізувалася у добрі справи. І в хаті пані Ганни стали відбуватися таємні Літургії за участю Владики Павла Василика. Жінка згадує, що Єпископ завжди приходив пішки. Йшов навпростець, лісом із села Клубівці (нині Тисменицька громада – авт.), часто у холодну пору року дуже мочив ноги, знімав у хаті взуття та сушив. Із собою мав одяг, чашу, молитовник. Із ним приходили хлопці, які йому допомагали, серед них були світлої пам’яті отці Григорій Сімкайло, Ярослав Гринюк та нині Митрополит Володимир Війтишин. Після Літургії Владика Павло йшов до Ганни Івасюк, де обідав або вечеряв.
«Чи не страшно вам було приймати Владику, адже за таку вашу доброту, ви наражали себе та родину на небезпеку?», – запитую пані Ганну. Вона вперше за час нашої розмови усміхається і каже, що з Богом їй ніколи нічого не було страшно, і вона добре знала, що робила.
«Нам допомагав Бог, завжди і у всьому. Ось таке сталося на Різдво 1977 року: прийшов до нас Владика та розпочав співану Службу Божу. Раптом прибігають діти та кажуть, що у селі міліція. Треба було, аби всі якнайшвидше вийшли з хати. Владика сказав, що допоки не завершить Літургію, нікуди не піде. Щоправда зі співаної перейшов на читану Службу Божу Я, звісно, переживала, бо поглянула у вікно, а надворі вже стоять міліціонери. Вони покликали мого чоловіка, сказали, аби всі виходили з хати. А тут було багато людей».
Сабіна РУЖИЦЬКА
(Продовження читайте у ч. 31 газети «Нова Зоря»)
