2 вересня — 215 років від дня народження Івана Вагилевича, греко-католицького священника, поета, фольклориста, етнографа, мовознавця.
Його життєвий шлях був непростим, а його наукова та літературна спадщина й сьогодні дає можливість краще зрозуміти, як формувалася українська національна свідомість у Галичині. Іван Вагилевич народився 2 вересня 1811 року в селі Ясень, що нині належить до Перегінської громади, у родині священника Миколи Вагилевича. Відтак церковне середовище, духовна культура та традиція служіння народові були частиною його життя від самого дитинства. Після закінчення чотирикласної школи у місті Бучач на Тернопільщині, вчився у Станіславській гімназії, яку закінчив у 1829 році. Надалі навчався у Львівській греко-католицькій духовній семінарії, одночасно вивчав філософію у Львівському університеті. Під час навчання в університеті займався історією, філологією, етнографією, впорядковував особові збірки документів та приватні бібліотеки. У Львові Іван Вагилевич познайомився з Маркіяном Шашкевичем і став учасником гуртка його однодумців, молодих людей, для яких питання мови, історичної пам’яті та духовного відродження народу стало справою життя.
На початку 1830-х років Вагилевич разом із Маркіяном Шашкевичем та Яковом Головацьким став співзасновником просвітницько-літературного угрупування, що увійшло в історію під назвою «Руська трійця». До речі, усі учасники «Руської трійці» були з греко-католицького духовного середовища. Їх об’єднувало переконання, що український народ має право на власну літературу, культуру та живу народну мову. Для нас може навіть здатися дивним, чому боротьба за народну мову була тоді настільки важливою. Але в Галичині ХІХ століття українське слово не мало належного становища в освіті, культурі та суспільному житті. Книжна традиція значною мірою спиралася на церковнослов’янські та змішані форми письма. Тому звернення учасників гуртка до живої мови народу було не просто літературним експериментом. Це був вияв глибокого переконання, що народ, який перестає говорити й писати власною мовою, поступово втрачає можливість самостійно розповідати про себе, свою історію і свою духовність.
Серед усіх учасників гуртка Іван Вагилевич був одним із найбільш наполегливих дослідників народної культури. Ще в молоді роки він разом із Яковом Головацьким мандрував Галичиною, Буковиною та Закарпаттям, записуючи народні пісні, легенди, перекази, спостерігаючи за звичаями та побутом людей. Зібраний матеріал став важливим джерелом для вивчення духовної культури українців Карпат.
Підготувала Сабіна РУЖИЦЬКА
(Продовження читайте в ч. 33 газети «Нова Зоря)
