«Приїжджаючи в село Олієво-Королівка Городенківського району на Івано-Франківщині до бабусі, я разом з двоюрідними сестрами щоразу ставила виставу, сама придумувала сценарій і дуже майстерно його втілювала в життя. Особливо раділи цим дійством наші батьки, всі дивились на мене й казали: росте артистка! – так розпочала свою розповідь Заслужена артистка України Тетяна Гірник. Це звання прийшло до неї у День театру, тобто ще в березні, коли почалась пандемія коронавірусної інфекції (COVID-19), тому лише тепер маємо можливість про неї розповісти.
– Я народилась, зростала і навчалась в рідному Івано-Франківську. Побувавши в багатьох куточках України, переконалась, що дуже його люблю, воно – найрідніше! Навчалась в Інституті мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, де викладачем акторської майстерності та керівником курсу був режисер і актор Ростислав Держипільський, тепер – Народний артист України, директор, художній керівник Івано-Франківського національного академічного театру ім. Івана Франка. Це були найкращі роки мого життя: яскраві, емоційні, дружні. Тут я здобула ремесло і знайшла ще одну сім’ю. Під час навчання ми, студенти, чули, що є «зірковим курсом», тому тішились до нестями. Насправді так і було: мої однокурсники стали колегами – справжніми зірками сцени (Галина Баранкевич, Надія Левченко, Олеся Пасічняк, Роман Луцький, Андрій Фелик). Це команда людей, котрі є професіоналами, і я дуже ними пишаюсь.
Моя перша роль у драмтеатрі – це роль Катюші (дівчини-наркоманки) у виставі «Втеча від реальності». Роль була важка, але я зуміла її втілити. А вже по закінченні вузу в мене була роль Матронки у виставі «Солодка Даруся». З нею ми облетіли пів світу. А згодом здійснилась ще одна моя мрія – зіграти роль Джульєтти у виставі «Ромео і Джульєтта», Петруні – у виставі «Майже ніколи не навпаки», Ірини – у виставі «Три сестри», і так далі. Понад 20 ролей…, – розповідає з посмішкою Тетяна Гірник.
Хто був на цих виставах, той бачив ці ролі, де тендітна, вродлива жінка з міцним характером і відважним голосом давала глядачам цілий спектр емоцій.
– Коли чую оплески, коли бачу вдячні й заплакані очі, то відчуваю в той момент, що я на своєму місці, що я потрібна цьому світові! Звісно, як і в кожній роботі, у мене є свої труднощі. Від самого життя отримала чимало сюрпризів, тому будь-яка ситуація – це дрібниця, випробовування, яке просто треба пройти і все…
27 березня – День театру – ми всі святкували по домівках, адже був карантин. О 20-ій годині зателефонував Ростислав Держипільський зі словами: «Вітаю тебе!». У відповідь вітаю і його з нашим професійним святом. А потім розумію, що він не часто телефонує просто так, тож знову питаю: «А з чим саме ви мене вітаєте?». «Із званням Заслуженої артистки України!» – відповів директор театру.
І тут емоції просто переповнили мене. Я підбігла до вікна і відчула, уявила, побачила посмішку моєї мами. Це була її мрія стосовно мене, а також і її дівоча мрія. Вона мріяла поступити на театральний факультет, бо дуже гарно писала, була артистичною, але дідусь і бабуся їй не дозволили стати актрисою. Зараз вона тішиться з небес моїми досягненнями… Коли мами не стало, я закінчувала 11-й клас. Переді мною стояв вибір: ким бути?
Почувши про присвоєне мені звання, від напливу емоцій я почала плакати… А потім посипались дзвінки від колег. Галина Баранкевич просто ридала від щастя. Всі-всі були дуже раді за мене. Вітали також наші корифеї, зокрема письменниця Марія Матіос. Зараз я хочу ще більше працювати, трудитись і експериментувати.
Коли режисер розподіляє ролі і я отримую стоси тексту, то відчуваю, що це вже моє полотно, це частинка мене і того, що я вкладу й виколишу, це моя кровинка. Мій тато завжди дивувався і запитував: «Як можна на сцені так плакати і говорити безперестанку? Як ти знаєш, що ці слова саме з цієї вистави?».
Кожна роль – це інша дитина, моя єдина, така ж кохана, як і попередня, я ідентифікую їх, не сплутаю ніколи. Я люблю вчити слова «з ногами», тобто коли вже пройшов так званий період ознайомлення з матеріалом за столом. І тоді потихеньку ще з папірцями в руках роблю перші кроки. Робота над роллю – дуже цікавий процес, таємничий. Коли я наповнена, то знаю, що роблю на сцені. Тоді можу тримати глядача хоч цілий день у залі. Це важко, але можливо, бо я щиро вірю в те, що роблю!
Актори – це великі діти. Буває, хтось вийде невчасно на сцену, а ти вже робиш вигляд ніби осліп. Бува, заціпить когось і каже не ті репліки. О, у нас буває дуже-дуже весело! (сміється п. Тетяна).
Українці – сильна нація, кожне століття народжувало героїв. Геройським вчинком Івано-Франківського національного драматичного театру ім. І. Франка була постановка вистави «Нація» в день Незалежності цьогоріч на горі Піп Іван. Понад сім годин актори піднімались на гору, а о 22-ій годині ставили «Націю».
«Нація» – один з найкращих творів Марії Матіос, це потужний матеріал, історія України, молитва прощення, в результаті якої в муках народжується сильна держава! У виставі відображені страшні часи 40-их років ХХ століття на Гуцульщині, пролита не одна кров через енкаведистів. Ці рани кровоточать і до сьогодні! І дуже символічно, що 24 серпня, у день Незалежності, на висоті понад 2000 метрів, саме в такий складний для нашої держави час, ми зіграли «Націю». Ми цією виставою молились до Бога, відчували запах землі, просили в Господа сил для всього народу. Це рекорд, адже досі чогось подібного наш театр не робив, як і більшість театрів світу!
Вірю, що ми, українці, все поборемо. А наших глядачів порадуємо новими прем’єрами! У нас унікальний, незламний театр, сильні й відважні актори.
А всім читачам часопису «Нова Зоря» хочу побажати: любіть свою країну і вірте в себе. Пам’ятайте і моліться за тих, кого вже нема, а також за тих, хто бореться за наше світле майбутнє і мирне небо! Божої опіки і ласки усім! Всіх люблю і до скорої зустрічі на наших сценах! – побажала Тетяна Гірник, Заслужена артистка України.
Спілкувалась Юлія Боєчко.
