Часто задля примарного визнання люди соромляться і не хочуть займатися фізичною працею, яка може давати добрі заробітки. Чому так?
Оксані – 35 років. Вона – вдова, виховує двох дітей. Ще на початку карантину жінка втратила роботу та переїхала зі Львова в один з маленьких райцентрів Прикарпаття, бо не мала грошей на оплату житла. Зараз з дітьми живе у батьківській господі. Діти пішли до школи у райцентрі, а Оксана знайшла роботу секретарки у місцевій адміністрації. Заробляє жінка мало. Зізналася мені, що може заробити значно більше, бо вміє вирощувати квіти й зелень та успішно це продавати. Але робити цього наразі не буде, бо їй… соромно.
«Та ви що? Який сором? Коли ви вмієте таке робити – це прекрасно! Ви – неймовірна господиня та із підприємницькою жилкою», – із захопленням сказала я жінці.
Вона сумно відповіла, що її «не зрозуміють» батьки, родичі, а з її дітей, напевно, будуть сміятися в новій школі. Бо одне – коли мати секретарка в райраді, а інше – коли квітникарка чи продавчиня на ринку.
«Хіба вас так хвилює думка оточуючих? – запитую пані Оксану. – Адже вміти щось зробити чи виростити власноруч, ще й продати та мати з цього зиск – набагато складніше, аніж бути просто секретаркою. Зрештою, можна і працювати, і квіти чи зелень вирощувати. Чи ви про таке не думали?».
Моя нова знайома нічого не відповіла, лише важко зітхнула. Надалі при зустрічах ми більше не повертаємося до цієї розмови. Оксана щодня ходить, за її словами, на малооплачувану і нецікаву для неї роботу задля вдаваного «престижу».
Можливо, ця історія мене б анітрохи не зацікавила, але з приватних переписок з іншими моїми знайомими, які живуть у маленьких містечках, я дізналася, що чимало з них також працюють на малооплачуваних роботах, бо… «так треба», «бо на тій роботі я є ХТОСЬ», а не продавчиня, (прибиральниця, городниця, доглядальниця за старшими особами… список можна продовжити). Чи й справді так важливо працювати на псевдопрестижних посадах, нехтуючи добрими заробітками?
«У маленьких містечках в Західній Україні справді непросто знайти роботу, – зазначає Тетяна Колодрубська, психолог, психотерапевт, арт-терапевт. – І коли вже комусь колись, а особливо у цей непростий час вдалося отримати роботу, а ще й державну, то це й справді є певним досягненням. Однак, якщо є можливість розвитку чи більшого заробітку, то треба нею скористатися, і не зважати ні на кого. Бо хіба ми живемо задля сусідів, друзів, знайомих? Ми повинні дбати про власні родини і жити так, як нам комфортно й добре».
Далі пані Колодрубська стверджує, що питання так званого престижу роботи не повинне хвилювати віруючих людей. Бо кожен християнин повинен насамперед знати, що для Бога немає неважливих людей.
Згадаймо хоча б Святих Апостолів, ким вони були: знаними людьми, вченими, багатими. Та ні! Ось Андрій, Петро, Яків були рибалками, Тома – будівельником, Матей – митар (збирач податків, в той час дуже непрестижна робота). Але всі вони стали учнями Христовими.
«А ще, люди, які обирають малооплачувану роботу задля того, аби мати начебто вищий соціальний статус, слабкі, бо зважають на слова та думки часто значно слабших за себе, – продовжує психолог. – Зрештою, мені здається, якби та чи інша людина не зациклювалася на тому, що вона робить, а просто робила свою справу, то незалежно від того, чи вона шиє, прибирає, куховарить, навчає дітей, лікує, чи працює в райраді або адміністрації, її би поважали. Бо головне – ЯКА людина, а не ЩО РОБИТЬ».
Пані Тетяна мовить, що нині мільйони людей захоплюються відомими кутюрьє, шеф-кухарями чи власниками клінінгових (прибиральних) компаній. Вони успішні та самодостатні люди, які починали з малого, тому цілком можливо свою невеличку справу чи захоплення вивести на певний рівень. І повірте, ті люди, які ставилися зневажливо, скажімо, до… квітникарки, ставатимуть у чергу за ексклюзивним букетом.
Можна провести й іншу паралель: тисячі наших земляків, у яких по дві-три вищі освіти, а то й наукові звання, їдуть за кордон на заробітки. Там працюють водіями, прибиральниками, розносять піцу чи доглядають за старими і немічними. Приїжджаючи додому… пишаються собою, тим, що змогли заробити. То чому би вдома не працювати і заробляти та жити з того, що вмієш і можеш? Коли ж ви відчуваєте, що не можете опиратися оточенню, і питання престижу фаху чи заняття вас дуже хвилює, – підсумовує Тетяна Колодрубська, – то варто знайти собі оточення однодумців. Це можуть бути різні спільноти в соцмережах або ваші справжні друзі чи рідні, які вас підтримають.
Також слід пам’ятати про неймовірну силу молитви, треба просити Господа, аби дав мир і спокій та допоміг вирішити проблему. Якщо це справді проблема, то будьте певні: вона вирішиться. А якщо це не проблема, то буде інше вирішення, інший шлях і сходинка до нового етапу життя. І ви ще будете дякувати Творцеві за ці буцімто «проблеми».
Сабіна РУЖИЦЬКА.
