Ольга Купріян — українська письменниця, літературна критикиня, літературознавиця, координаторка проєкту підтримки дитячого читання «BaraBooka. Простір української дитячої книги». Мама 5-річної Ярослави.
Про безцінну роль книг у житті дитини, витончене вміння творити захоплюючі історії та материнство – читайте далі.
– Ольго, багато людей ще змалечку мріють опанувати певну професію. Ким же хотіли стати Ви?
– Перерахую в тій послідовності, як пам’ятаю: стоматологом, журналісткою, письменницею. Я пробувала себе в журналістиці – не моє. Зі стоматологією не вийшло, зате тепер регулярно ходжу до дантиста. Бачите, все поєдналося! (сміється – ред).
– Який Ваш найяскравіший дитячий спогад?
– Коли ми з братом рвали яблука в саду: він залазив на дерево й кидав фрукти мені, а я ловила (час від часу). Ми намагалися урізноманітнювати звичну працю. У мене було багате дитинство, і спогади багаті – дуже яскраві. Наприклад, як ми їздили всією сім’єю в кінці 90-х минулого століття продавати городину та молочні продукти на базар у Клавдієве. Треба було вставати рано і продавати разом з батьками. Це були такі чудові спогади. Зараз озираюся на ті часи – ми багато були разом. Тепер складно уявити собі, щоб усі вихідні сім’я була поруч. Хоча для батьків це був стресовий період: якщо ми сприймали поїздки як розвагу, то їм треба було заробити грошей на їжу й одяг у «голодні 90-ті». Зате в ті роки я навчилася спілкуватися з людьми.
– Розкажіть про власний твір за мотивами обкладинки читанки, який довів вчительку до сліз.
– Просто моя перша вчителька – Олена Григорівна – була дуже добра. Я використала майже всі епітети, на які була спроможна 9-річна дитина, в одному тексті. Мене похвалили – і досі згадую той момент із вдячністю. Він вселив у мене віру у свої письменницькі таланти.
– Як Вам вдається писати книги, які важко чітко виокремити до когорти дитячих чи дорослих. Вони наче існують поза якимось певним віком аудиторії?
– О, це для мене великий комплімент, дякую! (усміхається – ред.). На моє велике переконання, саме такими й мають бути книжки для дітей – щоб їх могли із задоволенням читати або слухати діти, але й дорослі вловлювали свої сенси. Колись мені запало в душу визначення Сергія Іванюка: дитяча література – це література, яку можуть читати в тому числі й діти. Тобто «дитяча» тут працює не на звуження аудиторії, а на її розширення.
Взагалі, коли пишеш книжки для дітей, мовби балансуєш між двома крайнощами: з одного боку, є думка, що варто писати спрощено й часом навіть примітивно, з другого – інколи трапляються відверто «дорослі» тексти, загорнуті в обкладинку книжок для дітей. І те, й те мені далеке.
– У якій – дорослій чи дитячій літературі – Вам комфортніше й цікавіше? І чому?
– Однозначно – в дитячій і підлітковій! У своїх нішах я бавлюся, добираю жарти, отримуючи величезне задоволення від процесу. До дорослих книжок поки що повертатися не планую.
– Чи траплялося таке, що прокидалися посеред ночі або не могли заснути, оскільки якийсь сюжет не полишав думок?
– Сюжети, персонажі, конфлікти – це те, в чому «варишся» весь час поки пишеш книжку. Тож так, вони й справді часом не дають спати, поганці такі! Але щойно відправляєш текст у редакцію, можна видихнути. Далі вони живуть своїм життям.
– Як виглядає Ваш звичний робочий день? Як, на Вашу думку, письменник має працювати: систематично чи тільки тоді, коли відчуває натхнення?
– Я працюю з дому, тож карантин на мене вплинув тільки тим чином, що доводилося працювати з дитиною на голові під мультики.
Мій робочий день виглядає отак: прокинулася, відвела доньку в садочок, повернулася – маю час для себе. Випиваю каву, снідаю – і беруся за поточну роботу. Яка вона – залежить від графіку. Якщо пишу книжку, то намагаюся робити це в «потоці», а не під натхнення. Натхнення – це взагалі відмазка для лінивих. Якби я чекала натхнення, мої книжки й досі лежали б у папочках на старому жорсткому диску.
Я вже тисячу разів розповідала, що писала «Щоденник Лоли» скрізь, де тільки могла. З лікарні – в нотатках у телефоні, в гул-документах – у метро… Звісно, мені вдається так писати лише тоді, коли маю план і готову історію, яку хочу розповісти. Історія складена в моїй голові, тож лишається тільки викласти її словами.
– Чи наділені дитячі історії певним терапевтичним ефектом? До прикладу, вони здатні подарувати справжню казку людині, яка переживає травматичні спогади?
– Так, безперечно, дитячі історії можуть бути терапевтичними. До того ж не лише для дітей, але й для дорослих. Саме тому ми у проєкті «БараБука» так уважно ставимося до сенсів, які транслює дитяча книжка. Адже на іншому кінці терапії – травма, дитяча книжка також може травмувати, якщо написана погано і без знання психологічних аспектів.
– Чи рекомендуєте читати книги дитині, яка ще у материнському лоні? Практикували таке заняття?
– Ну, це точно не шкодить! Не пригадую, чи читала вголос вагітною, але коли донька була немовлям, читала всі свої книжки вголос – вона не заперечувала. Головне їй тоді було – чути мій голос та інтонації.
– «…Мені 26, я вагітна і дуже замріяна. Я ще не знаю, що таке материнство і як воно змінить мене ззовні і всередині. Пам’ятаю те відчуття, коли почалася війна, і оприявнилася потреба жити», – це Ваш підпис до однієї зі світлин в соціальній мережі Інстаграм. Як на Вашу творчість вплинув такий новий досвід?
– Я пережила середньої тяжкості післяпологову депресію, тож досвід материнства дався мені нелегко. Тільки зараз, коли отримала кваліфіковану допомогу, починаю насолоджуватися своєю роллю мами.
Як материнство вплинуло на творчість? Абсолютно! Моя перша книжка вийшла тоді, коли Ясі був рік (хоча я її написала значно раніше). Я перечитала з донькою купу книжок і сама написала кілька штук для дошкільнят. Я зрозуміла, як функціонують дошкільнята, зблизька. Я навчилася співчувати і співпереживати. Я пережила найсильніші в житті емоції – від радості до гніву, ніж будь-коли в житті до того. Цей досвід кардинально мене змінив. Я стала складніша, не така легка, але глибша – і подобаюся собі.
– Обговорюєте з донечкою ідеї майбутніх історій? Знаю, що «Кісточка оливи» з мальовничими ілюстраціями Оксани Скворчинської нерозривно пов’язана з Вашою Ясею: її фразами, розчаруванням, посадженою кісточкою. Можете продовжити цей перелік?
– Я спостерігаю за дітьми – не лише за своєю донькою, загалом. Як вони спілкуються, конфліктують, що для них важливо. Справді, Яся подарувала мені кілька фраз для «Кісточки оливи», але й усі мої книжки для дошкільнят так чи інакше написані під враженням спостережень за нею. Тут уже складно визначити, що було перше – курка чи яйце.
– Спілкування з підлітками часом напрочуд схоже на вибух: щойно все було добре – а ось вже гнів, затяте небажання шукати компроміс та замкнутість. Саме Ваша повість «Солоні поцілунки» здатна допомогти глибинно зрозуміти стан тінейджерів, адже подумки переносить той шалений час юності. Як вдалося створити історію, навдивовижу близьку для всіх?
– Дякую за такі слова. Знаєте, не раз чула думку, що підлітки переживають кризу, в чомусь подібну до «кризи трьох років». Коли моя донька ввійшла в цей чарівний стан, я зрозуміла, про що йдеться.
Щоб написати книжку, мені важливо не лише придумати цікавий сюжет, нанизати епізоди й прописати характери. Я шукаю емоції. Часто звертаюся до своїх переживань у той час, коли мені було стільки ж років, як моїм героїням. Що мене найбільше схвилювало у дванадцять? Фізіологічні зміни в організмі! Це ж не тільки про зміни в тілі, це й про сприйняття себе в очах інших, дорослішання. Ну і це один із ключових досвідів, які переживає дівчинка-підліток. Тому мої героїні часто про це рефлексують.
Але я пишу не тільки про зміни в тілі, хоча це важливо. Я пишу й про нове сприйняття стосунків із близькими, друзями, про нашу вразливість. Такі речі простіше описати з позиції «я»-точки зору, коли сам текст змушує співпереживати персонажам. Тому наступні мої книжки для підлітків також будуть написані від першої особи.
– Чи здатна правильно підібрана література полегшити труднощі підліткової сепарації?
– Сподіваюся (сміється – ред.). Запитайте мене через 7-8 років, коли моя донька підросте. Я росла у світі, який не знав поняття «підліткова література». Нам цей сегмент заміняли «бульварні романи» й пригодницькі книжки, написані для дорослих. Може, саме тому я сепарувалася від батьків уже в дорослому віці, коли начиталася підліткових сучасних книжок?
– Порекомендуйте читачам «Нової Зорі» кілька дитячих книг, які, на Вашу думку, повинні бути в бібліотеці кожного.
У бібліотеці кожного в наші часи мають бути книжки, до яких не раз повертатиметеся. Для мене це серія про «Енн із Зелених Дахів» Люсі Мод Монтгомері та десятки чудових книжок-картинок, які я відкрила для себе, вже читаючи з дитиною. А також це:
- «13 історій у темряві» Галини Ткачук;
- «Моя Ба» Тані Стус;
- «Пташина колискова» Оксани Лущевської і Світлани Балух;
- «Чудернацькі вірші» Сашка Дерманського;
- «Хто з’їв мою піжаму?» Олесі Мамчич;
- Серія про Петсона і Фіндуса Свена Нордквіста;
- Трилогія «Лісом, небом, водою» Сергія Оксеника.
Ой ні, даруйте, список вийде надто великий! Тому раджу стежити за переможцями рейтингу «Топ БараБуки», там ми з колегами ділимося рекомендаціями щорічно!
Розмовляла Тетяна НЄМЦЕВА.
Авторки світлин: Дарина Миронець, Тетяна Нємцева.
