Завершивши навчання у духовному закладі, семінаристи часто стикаються з тим, що не мають місця праці. Мало таких, хто зважується поїхати за сотні кілометрів від дому, в інші області України, там, де невідомі люди, нема храму, житла. І все ж є такі, які ризикують, і доводять, що за кілька років можна створити міцну громаду, об’єднати вірних навколо церкви і служити Богові в тому місці, де є найбільша необхідність.
Прикладом такого служіння є 31-річний о. Юрій Логаза з Івано-Франківська, який уже сім років служить у м. Славутич Київської Архієпархії.
– Отче Юрію, розкажіть про своє покликання до священства.
– Я не народився у родині практикуючих християн, які щонеділі ходили до церкви, але мій дідусь Іван Логаза, який проживав у с. Буківна Тлумацького району, був паламарем. У дитинстві я приїжджав до нього в село, і ми разом бували в храмі. Ось тоді я вперше подумав про священство. Але після закінчення школи вступив на навчання в училище, мав стати майстром по ремонту радіотелевізійної апаратури. На другому курсі, у 2006 році, залишив його і вступив у Івано-Франківську Духовну семінарію. А вже у 2013 році на диякона мене висвятив Блаженніший Святослав Шевчук у Львівській семінарії Святого Духа. Потім шість місяців був на практиці в отців редемптористів на парафії Матері Божої Неустанної Помочі в Івано-Франківську і три тижні – в Патріаршому соборі св. Воскресіння в Києві.
25 серпня 2013 року Глава УГКЦ рукоположив мене на священника. Я був першим отцем, висвяченим у Патріаршому Соборі після освячення цього храму. Відразу отримав скерування у м. Славутич.
– Це місто є одним із наймолодших в Україні, бо виникло 1988 року як нове місце проживання працівників ЧАЕС, евакуйованих після Чорнобильської катастрофи. Чим воно живе зараз?
– Місто збудували за два роки – з 1986 по 1988. Воно збудоване на лівому березі Дніпра, серед лісів і зараз дуже зелене, з населенням близько 25 тисяч осіб, розташоване за 200 км від Києва, 50 км від Чернігова і 800 км від Івано-Франківська. А за десять кілометрів від нас простягається кордон із Білоруссю. У будівництві міста брали участь архітектори й будівельники з восьми союзних республік.
У нашому місті немає традиційних вулиць, проте є квартали. Їх є чотирнадцять, кожен з яких має свою особливу архітектуру тієї республіки, яка його будувала. Територія міста складає 7,5 км². Населення Славутича – це колишні жителі Прип’яті, з них вісім тисяч у 1986 році були ще дітьми. Багато жителів міста є ліквідаторами, тому страждають від захворювань, які спричинили наслідки аварії на ЧАЕС. Більше третини жителів міста — діти. У місті активно розвивається молодіжний рух. Тут діють чотири загальноосвітні школи, один ліцей, центр захисту дітей, будинок дитячої творчості, бібліотечно-інформаційний центр для дітей, фізкультурно-оздоровчі комплекси, юнацька спортивна школа, стадіон, яхт-клуб.
– Як виглядала Ваша майбутня парафія, коли Ви у 2013 році приїхали в це місто?
– Мені тоді було 24 роки, а наша парафія в Славутичі налічувала усього четверо греко-католиків. Храму не було, житла – також. А в мене на той час уже була сім’я і п’ятимісячна дитина. Було нелегко, бо ми перебували в чужому місті, де уже діяла УПЦ МП, РКЦ, протестантські церкви. Ми жили в орендованій квартирі, я служив нашим вірним у римо-католицькому храмі.
Наша греко-католицька громада була зареєстрована отцями-редемптористами у 2009 році. У 2012 р. міська рада виділила земельну ділянку площею 0,5 га. У квітні 2013 року владика Йосиф Мілян, єпископ-помічник Київської Архієпархії УГКЦ, освятив хрест та місце під будівництво храму. З Божою поміччю у 2015 році ми розпочали будівництво церкви. Жертводавців шукали скрізь, де лише могли. Багато нам допомогли парафіяни Шевченківського деканату м. Львова, вірні та отці-редемптористи з Івано-Франківська, українці з-за кордону. На свято Переображення Господнього 2017 року ми розпочали Богослужіння в новозбудованому храмі, а в квітні 2018 року Блаженніший Святослав звершив освячення храму Матері Божої Неустанної Помочі.
Київська Архієпархія охоплює п’ять областей – Київську, Чернігівську, Житомирську, Вінницьку, Черкаську. Між отцями хороші взаємовідносини. Владика Йосиф Мілян згуртував нас усіх, як єпископ і батько, за що ми йому дуже вдячні.
– Сім років діяльності – це багато чи мало? Що зроблено за цей час?
– Унікальність парафії в тому, що у Славутичі живуть люди різних національностей, які у свій час приїхали з різних куточків України та СССР. Вони привезли також свої традиції та елементи культури. В основі були вихідці із Західної України. Маємо і росіян, і білорусів, і молдаван, але це не заважає їм любити Славутич та бути нашими парафіянами.
Наша громада зростає, зараз її відвідує близько 100 родин. Щодня є Свята Літургія о 8. 15, а в неділю та в свята – о 9-ій год. Діє спільнота «Матері в молитві», церковний хор. Щороку ми проводимо акцію «Різдво разом» для родин ВПО та сімей, учасників АТО/ООС.
Моя дружина Ірина має дві освіти, вона вчителька та катехитка. Ще в Івано-Франківську ми мали набожність до Матері Божої Неустанної Помочі. Коли приїхали в Славутич, то виявилось, що парафія, в яку нас направили на служіння, якраз носить назву Матері Божої Неустанної Помочі. Дружина працює в дитячому дошкільному закладі «Центр розвитку дитини» і є координатором соціального центру, який діє при парафії. У ньому діти з кризових сімей, вихованці дитячого будинку, інші юні мешканці Славутича мають активне і яскраве дозвілля. Тут можна дивитися цікаві кіно- та анімаційні фільми (для цього завдяки співпраці з БФ «Карітас Київ» і МБФ «Карітас України» є необхідне обладнання), відвідувати майстер-класи, грати в ігри, частуватись. Також ми здійснюємо опіку над членами Українського товариства сліпих м. Чернігова, родинами вимушених переселенців (ВПО) і військових (АТО/ООС). Плануємо будівництво пасторально-соціального центру, котрий працюватиме поруч із храмом. У ньому також буде розміщене представництво міжнародного благодійного фонду «Карітас». Наші дві дочки Любов (7 р.) і Ксенія (5 р.) почуваються волонтерами, бо ми скрізь беремо їх із собою. Коли їдемо за 30-50 кілометрів і веземо допомогу від «Карітасу», то вони нам допомагають, вдома готують пакунки, а потім роздають потребуючим.
– Знаю, що Ви ділитесь зі своїми вірними не лише духовними плодами…
– Так, минулого року на території храму заклали молодий фруктовий сад. Саджанці садили діти та молодь. Тепер дерева ростуть разом з ними. Мріємо, що за декілька років будемо мати свої фрукти, тож зможемо ділитися.
– Що можете порадити семінаристам, майбутнім священникам, які вагаються, чи їхати кудись далеко, де є потреба в їхньому служінні?
– Потреба у священниках на Чернігівщині дуже велика. Є багато міст і сіл, де люди чекають наших пастирів… Так, там не відразу буде чисельна громада, там немає храмів з великими куполами та чудовими іконостасами, але є люди, спраглі Божого Слова, які потребують, щоб не тільки за них молилися, але й разом творили маленькі живі парафії… Головне – не боятися, а йти туди, куди кличе Господь. Також важливо мати добру дружину, яка буде підтримкою та допомогою, бо домашня церква – це та перша спільнота, де вчимося бути місіонерами спершу один для одного.
Спілкувалась Юлія БОЄЧКО.
Р. S. Для бажаючих підтримати фінансово розвиток церкви Матері Божої Неустанної Помочі у м. Славутич подаємо номер картки о. Юрія Логази: 5168 7554 1812 3275
