Бориня
…Почну з виправлення помилки: я неправильно вказала, що семінарист Юліан Бачинський (майбутній батько п. Наталії) познайомився зі своєю нареченою Гертою у с. Пороги. Бо надлісничий Ульріх фон Кюнгсберг тоді вже перебрався у с. Бориня (Турківський район, Львівщина). Там овдовів і одружився, і знову народилися діти, разом – одинадцятеро. Три дочки вийшли заміж за українців. От і Герта фон Кюнгсберг вибрала Юліана Бачинського – а з ним і католицьку віру, греко-католицький обряд, українську національність та долю дружини сільського священника.
Отець Юліан служив на різних парафіях; останнньою та єдиною для Натасі була Ріп’янка на Калущині. З восьми дітей Бачинських троє померли малими, і Наталія стала наймолодшою.
Нерозквітле кохання
Більшу частину життя Наталія прожила в Станиславові (Івано-Франківську). З 1927 по 1939 р. тут їмость Герта мешкала з дітьми у час навчального року. Оселилась у дільниці, яку називали німецькою колонією (біля ліцею №14), у малому будиночку, мансарду винаймала квартирантам. В ній і жили сини приятеля її чоловіка о. Мар’яна Юркевича: ровесник Натасі Атаназій і старший Євстахій. Він став для дівчини наче старшим братом, а згодом приязні почуття хлопця переросли у несміливе кохання. Тоді Стах покинув будиночок на німецькій колонії: студіював медицину, працював лікарем – вони бачились лише у час свят чи канікул у Ріп’янці. Зродилося і в Наталії це ніжне почуття, та йому не було коли розквітнути.
У час фашистської окупації Євстахій Юркевич вступив у дивізію СС «Галичина». В липні 1944-го чудом вцілів у бою під Бродами, добрався в Австрію, де удався до родини мами Наталії: мабуть, надіявся, що до них приїдуть Бачинські. Бо при наступі червоної армії багато священників, боячись репресій, втікали на захід. От і Бачинські думали: їхати чи не їхати? З дня на день можуть схопити о. Юліана та його дружину Герту – етнічну німку. Для о. Юліана найважливішими були його парафіяни, які шанували єгомостя і їмость, зріднилися з ними. Як їх покинути?!
Таки виїхали, всі п’ятеро, хоч без речей, на балтійське узбережжя Польщі, у Ґдиню. Та ненадовго. Вирішили відправити Наталю до родичів в Австрію, а батьки із старшою сестрою Янкою і неповносправним Левом (Льонком) повернулись у Ріп’янку.
Повернення додому
Діставшись до маминої родини, Наталія дізналась, що до них приходив Євстахій Юркевич, питав про неї. Але зник, як під воду провалився… Чекала на нього, влаштувалась на роботу. Та мучили думки: як там тато й мама, Янка і Льонко? Чи всі живі, здорові? Вони у Ріп’янці, чи, може, вже у Сибірі? Вже у 1946 році, коли тривога і туга за рідними стали нестерпними, Наталія зайшла у будинок радянського посольства. І написала заяву, що хоче повернутися.
Опустилась з гуркотом залізна завіса – за нею залишились два рідні брати у Польщі й Канаді та близький її серцю Стах, – як потім виявиться, у США. В Німеччині, Австрії, Австралії залишилась надовго недосяжною мамина родина. Першого травня Наталія прийшла додому…
І як же вона зраділа, коли в Ріп’янці застала всіх живими і неушкодженими! Як тішилася, коли обняла батьків! А тато надіявся, що Наталія вже живе у вільному світі, вірив, що її обминули всі жахи війни, що не буде жити в Радянському Союзі. Довелось…
У сталінській державі
Тривожно було по фронті й потім. В селі, що лежало серед Чорного лісу, з’являлися то радянські партизани, то упівці, то ще якісь невідомі. А в березні 1946-го сталося дуже сумне: на псевдособорі було ліквідовано УГКЦ.
Ні, страху о. Юліан не мав, адже в Першу світову, коли був капеланом, всяке бачив, у полоні був. Ну, ув’язнять, ну, вишлють в Сибір. Але як же його парафіяни? Храми зачинять чи пришлють якогось радянського попа – агента чи агітатора… І як тоді? Бачинський вирішив порадитися з друзями – о. Юркевичем та о. Підлісецьким. Разом постановили формально перейти в православ’я, щоб не залишати своїх парафіян.
Наталія взялась тут вчителювати. А що радянська вчителька не сміє мешкати в домі служителя культу – то оселилася в сусідньому селі. Радісно було працювати з дітьми, хоч скрізь дошкуляла комуністична й атеїстична ідеологія.
Бути собою
Однак Наталія Бачинська жила так, ніби й не було радянської влади. Не зрікалася своїх поглядів, ходила до церкви – як у православні храми, так і в підпільні греко-католицькі домашні каплиці. Багато її знайомих таємно належали до катакомбної Греко-Католицької Церкви і до політичного підпілля, зокрема й до мережі допомоги політичним радянським в’язням. У 60-ті вже дозволили родичам з-за океану присилати в СРСР посилки – цим скористалися ті, хто хотів допомогти в’язням радянського режиму. Американські одяганки, барвисті хустки продавали, й цим коштом допомагали тим, хто повертався додому із заслання, придбати житло, облаштувати побут. У цій мережі діяла і п. Наталія Бачинська.
Її видиме життя – то вчителювання у різних сільських школах. Тогочасні сільські вчителі часто були справжніми подвижниками. От і Наталія Юліанівна не раз залишалася, щоб пояснити матеріал слабшим учням, готувала цікаві заходи, свята.
І було життя невидиме, теж активне й діяльне. Багато з того, що робила п. Наталія, можна назвати справами милосердя, бо допомагала всім, хто цього потребував. Доводилось виконувати і різні справи, які стосувались життя християнського чи допомоги тим, кого переслідували. Одного священника треба було попередити, що у нього буде обшук, до іншого привести наречених, щоб взяли шлюб, передавати інформацію за кордон, шити й вишивати ризи, катехизувати…
Петро Антонович
Так вона жила й не думала про особисте щастя. Її життя змінилося, коли Наталія найменше сподівалася. Вона допомагала одному з тих, хто звільнився після заслання і перебував у дуже важкій ситуації. Петро Антонович повернувся додому у 1960 році разом із дружиною Анною, та вона приїхала вже хворою на рак і слабла з кожним днем. Не допомогло ані лікування, ні самопожертва чоловіка, який був ладен зробити будь-що для зцілення. Анна померла. Ця трагедія зблизила Петра з Наталею, потім він покохав її і запропонував одружитись. Це її збентежило: до чоловіка, старшого на 12 років, відчувала лише повагу. Однак погодилась. Шлюб їм давав о. Мар’ян, батько Стаха. Він же охрестив їх донечку Оленку. Тоді ж зопалу, знічев’я, одружився і Стах.
Пані Наталія у 42 роки пізнала радість материнства – задля донечки звільнилась з роботи, – а також пізнала справжнє кохання, щиро полюбивши свого чоловіка. Петро якось влаштувався працювати у санстанцію. Про роботу за фахом (інженером-агрономом) двоюрідний брат Степана Бандери, рідний брат районової провідниці ОУН «Сурми» – Мирослави Антонович – не міг і мріяти. Але і Петро, і Наталія вміли радіти життю, почувалися молодими, їм ніколи не забракло почуття гумору. Виявилось, що батько Петра був парохом близького від Ріп’янки села Боднарів, а потім знайшлися і спільні знайомі, і багато спільного. Були однодумцями, п. Петро підтримував дружину у її діяльності, особливо, коли настав час відновлювати Церкву, відроджувати державу. Вона була, здається, всюди: і в «Союзі українок», і в «Просвіті»…
Розділила їх лише смерть. Петро Антонович відійшов від нас у різдвяні дні 1993 року. А його дружина залишилась з братом Левком, із сестрою Петра Мирославою і, звичайно, з дочкою та зятем.
Ще коли дочці було чотирнадцять, п. Наталія вирішила бути домашньою нянечкою-вихователькою-вчителькою. До них вранці приводили двійко-трійко дітей батьки, яким ніде було залишити малюків. Виховувала їх, як рідних, а згодом прийшов час і на двох онучок.
Вільгельм Бертрам
Пані Наталія любила писати листи. Коли з’явилась можливість, встановила листовні контакти з родиною за кордоном. Листувалась і зі своєю сусідкою з німецької колонії Ельзою, що жила в ФРН, через її сестру в НДР. Товаришка її дитячих літ в час війни познайомилась із Вільгельмом Бертрамом, одружились, виростили дітей. Ельза так прагнула побувати в місцях, де минуло її дитинство і юність! Обоє з чоловіком приїхали аж в дев’яностих, Ельза нарешті побачила пані Наталю і рідні вулички. Згодом п. Вільгельм повідомив, що його дружина померла. Він і далі писав листи, а потім запросив п. Наталію в гості. І тут вона пережила те, чого не сподівалась, – велике кохання. 1999 року вони з Вільгельмом взяли шлюб в Івано-Франківській катедрі. Прийшов весільний подарунок зі США – це Стах прислав гроші на весілля своїй Натасі.
В особі Вільгельма Бертрама пані Наталя знайшла не лише душу близьку, але й глибоко побожну. Щодня ходили до церкви, разом молилися, їздили у відпустові місця. Живучи у Німеччині, пані Наталія так само щиро, як завжди, знайомилась і спілкувалась зі всіма довкола. Прожила в щасті і в коханні багато років. По смерті чоловіка залишилась у його домі, і лише недомагання змусило повернутись в Україну.
Але й це був гарний час. За всі випробування Бог дарував їй довгий вік і багато щастя. Не була старою і в старечій немочі. Перейшла життя збиточним дівчиськом, швидким на витівки і сюрпризи. Їй ніколи не забракло оптимізму, жартів, веселощів. Не падала духом, покладалась на Бога, завжди була тісно молитовно з Ним пов’язаною. Її любили як вчительку, помічницю, порадницю. Бо шанувала однаково людей різних конфесій, національностей, різного досвіду й віку. Зробила неймовірно багато добра своїм ближнім. Просто так. Вірю, що зараз споглядає нас таки з раю. І може бути добрим прикладом для багатьох читачів. Хоча сама пані Наталія Бачинська – вона ж Антонович, вона ж Бертрам – на це сказала б щось дуже іронічне. І щиро би засміялася.
Анна КИРПАН.
