Отець Йосиф Щур, ієромонах Чину Святого Василія Великого, настоятель Свято-Покровського монастиря отців Василіян, що в селищі Покотилівка Харківського екзархату.
Хобі: ландшафтний дизайн, облаштування приміщень, квітникарство, вирощування ягід.
«Про жодний дизайн, а тим паче про якісь роботи у квітнику чи на городі я НІ-КО-ЛИ не думав, – з усмішкою розповідає отець Йосиф. — І не тому, що був лінивий чи не хотів нікому допомагати, а тому, що не мав такої потреби. Я займався музикою, співами, дорослішим співав у хорі, брав участь у театральному гуртку і знав, що присвячу своє життя служінню Всевишньому. Моє покликання вимолила моя світлої пам’яті бабуся, яка була дуже ревною християнкою, згадую завжди про неї в молитвах і з величезною вдячністю. Та й родом я із села Бубнище, що на прикарпатській Долинщині. У селі ще за часів підпілля УГКЦ служили наші священники. Кілька вихідців з нашого села стали священниками, монахами і монахинями».
Сам майбутній ієромонах навчався у Бучацькому ліцеї святого Йосафата при монастирі отців Василіян. Юнакові ще не було й 18, коли став монахом-новиком. Він прийшов у монастир 1 березня, у день народження своєї мами. Далі було навчання у василіянському інституті філософсько-богословських студій імені Йосифа Велямина Рутського, що у Брюховичах біля Львова.
У 2010 році отця Йосифа направили до селища Покотилівка, що на Харківщині. Отець Щур зізнається, що прийняв призначення з гідністю та притаманним монахам послухом, проте, як людина, був збентежений, адже на Сході України греко-католикам було нелегко.
«Коли я приїхав у Покотилівку, то тут був старенький дім та храм біля нього, – пригадує ієромонах. — Довкола – висока трава, кущі. А ще коли падали дощі, то сміття та вода опинялися під церквою. Словом, вигляд непривабливий».
Отець Йосиф вирішив, що це треба змінювати. Але як? Не знав. Тому почати молитися, просив у Бога допомоги, аби Творець підказав, що і як треба робити. Раптом у голові отця Йосифа майнула думка, що варто насамперед обгородити церковне і монастирське подвір’я. Огорожу настоятель монастиря… намалював. Хоча дотепер не мав жодної уяви про будівництво та паркани, а коли йому сказали, що треба купити фарбу «Снєжка», то він не знав, що це таке.
Далі в уяві ієромонаха почали вимальовуватися картини, яким має бути монастирське подвір’я. А це й арки, клумби, доріжки, бруківка. Все це було, наче легкі дитячі пазли, які можна просто скласти.
«Дизайн території поставав у думках та на папері з шаленою швидкістю, – мовить отець Йосиф. — Ба більше, Господь дав нам допомогу від місцевих добродіїв, які добре розумілися на будівництві. Зокрема багато допоміг і допомагає пан Сергій Любарський, майстер — золоті руки. Він усе вміє та знає і мене багато чому навчив. Дещо я шукав в інтернеті і радився з нашим добродієм Сергієм. Роботи тривали з такою швидкістю, що я лише дивувався. А ще відчув, що означає бути знаряддям в руках Творця, а також всю Його силу та могутність».
Із Божою допомогою та з добрими людьми отець Щур змінив зовнішній і внутрішній вигляд храму та монастиря. Зокрема були проведені реконструкції й ремонти у храмі та в приміщенні монастиря – кухні й прихожій. А в хатинці, що була на подвір’ї обителі, добудували другий поверх. Тепер це приміщення для гостей. На подвір’ї також навели лад. Тепер око монахів, парафіян і гостей милують кілька сортів троянд, тюльпани, піонові дерева, хризантеми, туї, ялівці, ялинки, є парафіяльна альтанка, висаджено молодий сад. А ще отець Йосиф доглядає собак, які охороняють монастир. Причому ієромонах ніколи особливо не любив собак. «Та Господь—дивовижний і показав мені те, що ці чотирилапі друзі можуть бути надзвичайно відданими, розумними, чудовими, – продовжує отець Щур. – Коли машина збила подарованого нам собаку, то ви не уявляєте, як я плакав і вперше в житті мав стрес через смерть».
Ще одним досягненням священника монаха стало те, що він посадив та зібрав урожай… полуниць. І що вже насмакували брати та отці монахи! Що вже нахвалювали працьовитого настоятеля!
Сабіна РУЖИЦЬКА.
Світлини з архіву отця Йосифа Щура.
