Отець Віталій Токар, судовий вікарій Івано-Франківської архієпархії:
Хобі: катання на гірських лижах
«Мабуть, багатьох це здивує, але на гірські лижі я вперше став, коли мені було 36 років, – з усмішкою зізнається поважний судовий вікарій. – Та й сталося це випадково: поїхав з братом Василем у Карпати, на відомий гірськолижний курорт. А як там побувати та й на лижах не покататися? Тоді це була би змарнована поїздка». Лижі брати Токарі взяли напрокат, виїхали чи не на найвищу гору та без будь-якої підготовки почали спускатися. «Брат мені лише сказав, аби я не їхав рівно, а зигзагами, та ще й під час спуску зважав, щоби ні в кого «не врізатися», – пригадує священник. – Я лише частково зрозумів настанови брата і поїхав. Цей спуск став для мене найважчим. Мені одразу гірськолижне катання не сподобалося. Я сказав братові, що краще я кататися на лижах не буду, а радше милуватимуся красою Карпат».
«А хіба в дитинстві ви на лижах взагалі не каталися?», – запитую отця Віталія.
«На гірських — ніколи, бо не мав можливостей побувати в горах, – відповідає священник. – Та й не були гірські лижі такими популярними, як зараз. А каталися хіба ті, які жили ближче до гір. Я, хоча й мешкав на Львівщині, про таке не думав, мене більше до книжок вабило. Щоправда у школі ми мали кілька уроків фізкультури взимку, коли каталися на бігових чи прогулянкових лижах. Проте кататися тоді я так і не навчився».
Побачивши, що брат розчарований невдалим спуском, Василь Токар вмовив його… спуститися ще раз. Отець Віталій, хоча й неохоче, але послухався. І недаремно, бо другий спуск… став легшим.
«Я розумів, що не вмію навіть добре стояти на лижах, не те, що спускатися, тому треба вчитися, – продовжує отець Токар. – Удома боліли спина, ноги, руки. Але загалом я був щасливий. Уже наступного дня почав переглядати в інтернеті відеоуроки і дізнався, як правильно стояти на лижах, як падати. До речі, останнє є дуже важливе, бо від уміння правильно впасти залежить те, чи травмується лижник, чи ні».
Проте все це була теорія, яку священник випробував у наступній поїздці в Карпати. Отець Віталій був здібним учнем і без інструктора навчився кататися.
«Я був приємно здивований, – каже священник, ба навіть щасливим, що у мене все вийшло». Далі були сотні спусків, падінь, втома та радість, що він зміг.
«Зараз я, чесно скажу, без інструктора не пішов би на найвищу гору та не з’їхав. Бо гірськолижний спуск – це не яскрава картинка на фото чи сюжет на телебаченні, а складна й почасти небезпечна справа». Усім початківцям, якраз перед початком сезону, отець Віталій радить починати вчитися кататися на гірських лижах лише з кваліфікованим фахівцем. На відомих прикарпатських лижних курортах таких не бракує».
Щоправда отець Токар навчився кататися сам, і настільки добре, що брав участь та тричі перемагав у гірськолижних змаганнях серед священників.
«Коли вже добре вмієш кататися, – мовить священник, – я спускаюся з гори і ні про що не думаю. За плечима – вітер, і я його… обганяю. А в долині дякую Богові за ці неймовірні відчуття швидкості, вітру, себе на засніженому схилі». Прикметно, що перед кожним спуском отець Віталій та інші священники моляться і просять Бога, аби катання на гірських лижах було щасливе».
Насамкінець судовий вікарій зазначає, що такий вид відпочинку – це цікаве, змістовне й корисне дозвілля, без ґаджетів, на чистому повітрі, де сповна можна відчути красу Божого творіння.
Сабіна РУЖИЦЬКА.
