12 лютого, в день трьох святителів Івана Золотоустого, Григорія Богослова та Василія Великого, до Івано-Франківська завітав Єпископ Коломийської єпархії УГКЦ Кир Василій Івасюк. Він зустрівся з творчим колективом редакції «Нова Зоря» та дав інтерв’ю на радіо «Дзвони». У програмі «Наші гості» журналістка Марія Солодчук розмовляла з Владикою Василієм про наболілі питання сьогодення.
– Радо вітаю Вас, Владико, у нашій студії!
– Щиро дякую.
– Сьогодні маємо можливість більше дізнатись про Коломийську єпархію…
– Наша Коломийська єпархія була заснована Владикою Павлом Василиком. Опісля її очолювали Владика Володимир Війтишин, теперішній Митрополит і Архієпископ Івано-Франківський, та Владика Микола Сімкайло. А з 2013 року з благословення Блаженнішого Святослава Шевчука я є єпископом Коломийським. Окрасою Галичини є наш Катедральний Собор Преображення Христового. Він об’єднує багатьох людей, притягує своєю красою й неповторністю, духом молитви, сюди приходять люди різних конфесій. Чимало туристів, відвідуючи музей «Писанка», приходять помолитись і в наш Коломийський собор. Вдячний усім єпископам, які спричинились до побудови храму, жертводавцям та вірним, які молились. Здається, то невидима допомога, але вона матеріалізувалась. Молитва – найкращий засіб спасіння – наповнює внутрішнє середовище храму. Люди йдуть до святині, бо прагнуть благодаті, яка лікує душу й тіло.
– Тарас Шевченко писав, що «історія мого життя є частинкою історії моєї батьківщини». Мабуть, так склалось і у Вас?
– Моє життя почалось на Івано-Франківщині, із прекрасного містечка Яремче (Дора), де служать отці-студити, звідки вийшло троє єпископів, де є багато монахів та монахинь. Пригадую двох монахів – о. Мирона та о. Порфирія. Їхні молитви та доступні й зрозумілі проповіді торкалися душ. Вони правильно розпушували землю людських сердець. Саме звідти, з Карпат, я пішов у світ незнаними стежками…
– Владико, з яких джерел черпаєте наснагу?
– На першому місці – молитва, на другому – добрі справи, на третьому – читання творів українських класиків або народного євангелія. Ось як у Тараса Шевченка: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте, і чужому научайтесь, і свого не цурайтесь».
– У своїх проповідях, мабуть, цитуєте і нашу славну поетесу Лесю Українку, 150-річчя від дня народження якої святкуємо 25 лютого цього року?
– Так. «Через терни до зірок» ідемо, як писала поетеса. Вона багато натерпілась, але дуже багато зробила для українського народу. Хотів би звернутись до наших вчителів та викладачів, науковців, щоб вони відкривали Бога у творах наших поетів та письменників. Це багатюща цілина, що призабута. Маємо сьогодні комп’ютерні засоби, що нас відтягують від книг. Треба пізнавати творчість наших українських світочів. У книгах – мудрість і відповіді на багато запитань сучасності.Хочу побажати і греко-католикам, і православним, і навіть байдужим, щоб у них вдома було так, як було раніше в українських родинах. Перш, ніж привітатись, гість, який приходив, робив на собі знак святого хреста і кланявся до ікон. На покуті під іконою стояли Біблія, свічки і «Кобзар» Тараса Шевченка.
– Леся Українка писала: «Промінням ясним, хвилями буйними, прудкими іскрами, летючими зірками, палкими блискавицями, мечами хотіла б я вас виховать, слова!». Як важливо вживати мудрі слова і не лихословити! Ця ненормативна лексика так заполонила нашу молодь, що інколи вуха в’януть, коли чуєш, як вони розмовляють. Певно, такий прийшов час, коли нам усім потрібно зупинитись, оглянутись.
- Завданням батьків та вчителів є навчити наших дітей. Як писав Тарас Шевченко «Раз добром нагріте серце – вік не охолоне». Чим ми заповнимо душу малих дітей, тим вони будуть віддавати. Кожна дитина – цеглинка у будівництві України. Іван Хреститель, Ісус Христос та вся Церква закликають: «Покайтеся». Покайтесь, щоб це усвідомити, хто ми є в найпотаємніших куточках нашого життя, яке дуже коротке, як тонка павутина. Христос є нашим світлом, за Ним маємо йти.
- Відкриваймо серця і лікуймо свої душі. Щороку я запрошую молодь вступати у «Просвіту», відзначаючи свято рідної мови, щоб просвічуватись і допомагати своєму ближньому. Адже 21 лютого – Міжнародний день рідної мови.
- «Мово рідна, слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не серденько, а лиш камінь має», – писав буковинський поет-композитор Сидір Воробкевич. В цих словах є просвічення. Та ситуація, яка зараз в Україні, є такою, якою ми її самі зробили. Каже Святе Письмо: «Не надійтеся на синів людських». Маємо надіятись тільки на Бога. Хоча кожен християнин може бути апостолом у своєму житті. Те, що почули на катехизації, під час євангелізації, маємо поширювати в масах, класти цеглинку в розбудову України. Маємо вчити добрим прикладом, не гніватись, бути чесними, мати добросусідські стосунки.
- Щасливий є той народ, Богом якого є Господь, як записано у 144-у псалмі…
- За князя Володимира Великого ми офіційно отримали прекрасну християнську віру, взірець людини, яка покаялась і стала на дорогу правди. Маємо із свого задзеркалля повимітати увесь бруд. Починаймо із себе.
- Щиросердечно дякую, Владико, за те, що Ви поділились сокровенним. І Ваше побажання…
- Бажаю всім любити Україну, розмовляти рідною українською мовою, а виконуючи свої обов’язки, горіти, як та стрітенська свічка.
- Благословіть на прощання…
- Божа благодать є завжди навколо нас. Якщо маємо бажання і хочемо його прийняти, то ми йдемо доброю дорогою. Беріть Божу благодать, навертайтеся, любіть Бога і ближнього. І все буде добре!
Записала Юлія БОЄЧКО.
На світлинах: Владика Коломийської єпархії Кир Василій Івасюк з творчим колективом «Нової Зорі».
