Останнім часом я зауважив, що окремі з моїх розповідей розпочинаються зі слів улюблених у дитинстві казок: «колись давно…». Тільки якщо в казках «колись давно» – це те, що було десь «за царя Тимка, коли земля була тонка», то моє «колись давно…» – це те, що відбулося кілька десятиліть тому. Так ось, колись давно, а точніше років зо двадцять тому, хтось сказав мені приблизно таке: «Я би ходив до вашої церкви, але мені не подобається, що у вас там є не дуже порядні люди».
Схожа дилема, певно, постає перед кожним. Ми запитуємо як не один одного, то самі себе: чому Церква, інституція, яка мала б бути таким собі ідеальним місцем для ідеальних людей, є пристановищем для не надто порядних та не дуже приємних її членів? Чому в Церкві так багато фальші, лицемірства, обману, в той час, як чимало порядних людей в житті не переступали церковний поріг?
Поза всією складністю цього питання відповідь простіша, аніж видається на перший погляд. Церква – це люди. Ми з вами є Церквою. І відповідно, якщо частина з нас не дуже порядні, то і Церква така ж. Ісус Христос поклав себе наріжним каменем церковного фундаменту, але сама будівля твориться з людей, а, на превеликий жаль, всюди, де є люди, там є і гріх. Тому шукати ідеальної парафії з ідеальними парафіянами – це все одно, що шукати лікарні зі здоровими пацієнтами. Певна річ, можна створити таку потьомкінську лікарню й заповнити її потрібними та гарними людьми, знявши все те на телевізійну камеру в часі відвідин якогось високопоставленого чиновника. Але кожному буде зрозуміло, що вся ця гламурна історія – не більше, ніж фікція. Лікарня збудована і призначена, щоби бути місцем лікування хворих. А пацієнти в ній є різні: хтось серйозно, навіть і невиліковно хворий, у когось тільки перші симптоми недуги. Лікують не лише порядних, а навіть явних злочинців, кожному дається шанс на одужання.
У Церкві те ж саме: вона створена і призначена, щоби бути місцем зібрання як здорових, так і хворих, як добрих, так і поганих, як праведників, так і явних грішників, кожному дається шанс. Якщо би люди були ідеальні, то, можливо, нічого з цього, що ми називаємо історією Спасіння, не було би й потрібно.
Тому проблемою є не присутність поганих людей у Церкві, а те, що ми зациклюємось на них. Замість дивитися на себе і в себе, ми, буває, роззираємося довкола, в надії знайти того, хто гірший, а зауваживши чи нерідко й додумавши собі його гріхи, заспокоїтись і сказати собі: не переживай – ти далеко не останній.
Однією з причин нашої одержимості пошуку зла в Церкві може бути те, що людство, як виглядає, в гонитві за досконалістю дещо спотворило євангельське вчення як пошуком ідеального християнства, так і самого ідеального Ісуса та його ідеальної Церкви. А це не в Церкві, у всякому випадку не в Церкві воюючій, а в Царстві Месії «Вовк буде жити вкупі з ягнятком, леопард біля козеняти лежатиме; телятко й левеня будуть пастися разом, і поганяти їх буде мала дитина. Корова й ведмедиця будуть пастися вкупі, маленькі їхні лежатимуть разочком, а лев, як віл, солому буде їсти. Немовля гратиметься коло нори гадюки, а малятко встромить руку в зміїну нору. На всій моїй святій горі зла не чинитимуть, ні шкоди, бо земля так буде повна знання Господа, як води покривають море» (Ісая 11, 5-9).
Це ж стосується і самого Ісуса. Цілком ймовірно, що Він не був таким солодким та милим, яким ми витворили Його у своїй уяві. А навіть якщо і був «тихого та покірного серця», як ми говоримо в молитві, то Його тихість була співмірна до того історичного часу, в якому Він проживав. А час той не є в жодному порівнянні до нашого по своїй жорстокості. Від народження на долю малого Ісуса випали важкі випробування. Ріс у любові, але разом з тим – і в щоденних труднощах, як і кожен хлопець його віку. Коли Йому було дванадцять, юдеї вчинили чергове повстання, яке римляни жорстоко придушили. Тисячі розіп’ятих повстанців висіли по всіх шляхах Юдеї. Тому людська природа Божого Сина в той історичний час була перш за все постаттю чоловіка, який без найменших докорів сумління, у відповідь на прохання Марії, своєї матері, не казав до неї «мамусю», а твердо: «що мені, жінко, і тобі?».
І ось цей твердий та впевнений у собі проповідник, після першого погляду на якого Іван Хреститель сказав: «Не тобі треба хреститися в мене, а мені – в тебе», зібрав довкола себе таких самих вольових, ба навіть жорстких чоловіків. Серед них були ті, кого їхні сучасники вважали явними грішниками. До речі, у дружбі з грішниками звинувачували Його часто. Грішником, принаймні колишнім, був Матей – вчорашній митар. Юда Іскаріот, який швидше за все прибився до Ісуса з числа зелотів – непримиримих ворогів Риму, відомий не тільки тим, що зрадив Учителя, а й тим, що крав гроші зі спільної калитки, яку носив. Яків та Іван теж не відзначалися якимось надзвичайним милосердям. «Господи, – сказали вони одного разу, коли Ісус відправив їх на проповідь і деякі села їх не прийняли, – хочеш, ми скажемо, щоби вогонь з неба зійшов і спалив усіх?».
А Симон? Той, що його Господь назвав Скелею – Петром, на якій задумав збудувати свою Церкву? Цей Петро – ще той зірвиголова. Він влазив ледь не у всі суперечки, він доводив свою правоту, сварився, гарячкував, навіть меч з собою носив, яким відтяв Малхові, слузі первосвященника, вухо, а вкінці ще й відрікся Ісуса: «Не знаю я того чоловіка». Навряд чи хто з нас хотів би ходити до храму з такими парафіянами. І це ще ми не згадали особливо вибраного Ісусом Савла, якого Господь настановить апостолом народів. А руки Савла-Павла взагалі були у крові перших християн, яких він переслідував та ув’язнював.
А ми кажемо, що зараз в тій чи іншій церкві серед нас погані люди. Так, не виключено, може й погані. Такі, як ми. Нещирі, лицемірні, ліниві, горді і зарозумілі, заздрісні, зловживають алкоголем та довір’ям інших людей і навіть самого Бога. Питання тільки: для кого погані? Для Бога чи лише для нас? Не є таємницею, основне, що відрізняє святу людину від налогового грішника – це те, що святий, впавши в гріх, знаходить у собі сили піднятися з того гріха та йти далі. Впасти, піднятися, впасти і знову піднятися. Лежати в гріху, лежати в болоті – це доля тварини, а не людини.
Один відомий італійський криміналіст-графолог протягом довгого часу досліджував почерки деяких проголошених Церквою святих. Результати досліджень відправив до папської канцелярії, а в листі вказав, що почерк згаданих осіб переконливо свідчить про те, що в цих людей був дуже поганий характер, відповідно й вони самі були поганими людьми. На лист відповів хтось із кардиналів Конгрегації у справах Святих: «Це дуже добре, – написав він, – тим більше підтверджується їхня святість, бо вони зуміли перемогти свої природні схильності і стати святими».
У цій історії ще один неприхований факт: інколи ледь не з першого погляду зауважуємо, що серед активно віруючих концентрація «поганих людей» помітно більша, як поза Церквою. Бо це наче темна пляма на білому фоні. Чорне серед чорного не кидається в очі, на білому його видно одразу. Але часто це саме ті грішники, які перебувають у стані боротьби з гріхом, самі з собою та зі світом, який прагне вирвати їх, обіцяючи всі свої принади. Пригадуєте діалог диявола з Ісусом після посту в пустелі та його обіцянки?
Що ж стосується запитання щодо великої кількості «добрих» поза Церквою, то вони там, бо їм і так добре. Вони не відчувають потреби щось змінювати у своєму житті. Вони народилися спокійними, мирними, щирими. Не знаючи горя, болю, навіщо щось змінювати?
Цілком можливо, що серед юрби, яка щоденно оточувала Ісуса протягом трьох років, було чимало добрих людей. Порядних, люблячих, які з цікавості приходили і йшли геть, у них не було потреби змінювати своє життя. І, можливо, коли той багатий чоловік у тривозі запитував: «Учителю, що мені робити, щоби спастися?», вони здивовано поглядали на нього, мовляв, не турбуй Учителя, у тебе і так все добре. Біля брами Єрихону, напевно, теж було чимало хворих, калік, які чекали поки їм хтось кине кусень хліба. Однак тільки один з них, сліпий від народження, виявився настільки поганим і «нахабним», що перекричав усіх і зумів випросити багато більше – зцілення. І серед натовпу, який провадив Ісуса вулицями Єрихону, можливо, були десятки добрих і порядних людей, але чи хтось з них отримав похвалу від Ісуса, і не тільки похвалу, а й запевнення в спасінні? Ні. Тим щасливчиком став один з найвідоміших міських поганців – Закхей.
Тому якщо людина добра по своїй природі – це чудово. Але якщо людина, яка мала природні схильності до поганого та ще й жила в таких спокусливих обставинах, які не давали їй жити чесно й богобоязливо, в один момент усвідомила власну гріховність і увійшла в Церкву в надії вирватися з цього багна, то їй честь і хвала. Тому Христос казав, що небо радіє над одним грішником, який кається. А навернутися й спастися поза межами Тіла Христового, його Церкви, майже неможливо. Що ж стосується апостолів та інших «поганих» святих, то, попри свої людські недоліки, їх об’єднувало те, що вони готові були віддати (і віддали) життя і своє «Я» задля Ісуса й проповіді Євангелія.
«Фарисеї та їхні книжники нарікали і, звертаючись до його учнів, говорили: «Чого ви з митарями й грішниками їсте й п’єте?». Ісус у відповідь сказав їм: «Не ті, що при добрім здоров’ї, потребують лікаря, лише – хворі» (Лк. 5, 31).
о. Василь ТКАЧУК.
