Дякую Богові… за пcа

0
9

(Історія Великоднього порятунку)

Пес Капітан, якого Олег Кулик взяв із собачого притулку, врятував йому життя.

 Ця цікава пригода трапилася якраз на Великдень. І чоловік вбачає у тому, що трапилося, Руку Божої допомоги та каже, що Всевишній може діяти й оберігати не лише через людей, а й через тварин, речі та обставини. Головне – це зрозуміти і дякувати Господеві за все.

…Про те, аби взяти додому собаку, та ще й з притулку, Олег Кулик ніколи не думав. Завести пса його дуже просив син Сашко. Батько пообіцяв хлопчакові, коли він закінчить п’ятий клас з добрими оцінками, то отримає свого вухатого-хвостатого. Сашко старанно вчився, і тато почав шукати пса аж у Польщі, куди він часто їздив у рейси, бо працював водієм. Колеги відмовляли Олега, казали, що за кордоном пес дорого коштує, та ще й з документами можуть бути проблеми. Зрештою купувати пса чоловікові не довелося.

…Перед приїздом батька хлопчик зустрів у місті волонтерів, які жалісно розповідали про собак у притулку та агітували брати бездомних тварин «у родини». Послухавши їх, Сашко вмовив маму Оксану принести в притулок кілька відер каші для псів, а згодом хлопчик почав просити неньку дозволити взяти собаку з притулку. Пані Оксана категорично не погоджувалася. Сашко дочекався тата й почав так канючити та плакати, що Олег не міг витримати. Чоловік ледь не зірвався, аби не надавати синові стусанів. Та цього він би ніколи не зробив, бо Олег добре пам’ятав, як кілька років тому він зірвав злість на трирічному малюкові через те, що йому допекла докорами дружина. Олег тоді напився та зопалу вдарив сина. Дружину він не чіпав, бо була на сьомому місяці вагітності і носила під серцем молодшу Софійку. Малюкові дістався добрячий ляпас.

Після цього Сашко кілька тижнів не розмовляв. Олег на колінах випрошував пробачення і в дружини, і в Сашка. А щоби більше навіть не нюхати алкоголю, чоловік пішов до церкви та записався у «Книгу тверезості». Так Олег назавжди розпрощався з алкоголем. Але не розпрощався зі злістю та роздратуванням. (Зрештою, вони бувають у кожної людини). На щастя, Олегові вдалося стриматися. Ба більше, він взяв Сашка за руку та пішов у собачий притулок. Там було дуже багато різних псів: породистих, «змішаних», великих, малих, добрих, озлоблених. Словом, вибір був чималенький. Але Сашко підійшов до вольєра, в якому сидів худющий чорний пес, із шерстю в ковтунах та ще й зі струпами на тілі. «Знаєш, такого ніхто не візьме, а коли він тут залишиться, то завтра вже його не стане, — по-дорослому пояснював хлопчик батькові свій вибір. — Ми його вилікуємо, відмиємо, відгодуємо». Олег був вражений та із острахом дивився на псяче страховидло.

Із вибором сина Олегові довелося погодитися. Переборюючи огиду та брудно лаючись в думках, чоловік поніс собаку додому, бо той був такий хворий, що навіть йти сам не міг. Зате Сашко дуже тішився, стрибав довкола батька і пса-страшка й без упину складав план порятунку Капітана (таке ім’я хлопчик за кілька хвилин придумав новому другові). Олег у той час думав, як він пояснить дружині такий «прибуток», адже Оксана в нього «крутої вдачі». Та, на подив, жінка спокійно сказала: «Будете спати на вулиці: ти і ти», – й тицьнула пальцем на чоловіка та сина. Сашко спокійно пішов у хату, взяв зі свого ліжечка ковдру та подушку і взявся стелити собі… біля паркана, а потім ще й сказав: «Зараз і тобі, тату, принесу».

На оцей «цирк» почали сходитися цікаві сусіди. Оксана цього витерпіти не змогла, тому швидко забрала все до хати, разом із псом. Так Капітан оселився у Куликів. З перших днів собака їв стільки, ніби його ніхто й ніколи не годував. Далі Капітана довго лікували. Він все покірно терпів. І через два місяці Капітан став цілком нічогеньким собакою. Навіть господиня мимоволі ним милувалася та «офіційно» дозволила, щоб пес залишився у родині. Проте попередила про всяк випадок, що жити Капітан буде лише надворі, у будці, яку для знайди зробив Олег. Пес ніби зрозумів, що йому ніхто нічого поганого не зробить, він став «цивілізованішим», вже не забивався у будку, а коли йому приносили їжу, то радісно скавчав та крутив постриженим лисим хвостом.

До присутності Капітана всі швидко звикли, бо він умів відчувати кожного з нас. Пес радісно зустрічав Олега з рейсу, стрибав на груди, голосно гавкав, сповіщаючи всіх довкола, що господар повернувся. Із Оксаною вів себе дуже тихо та сумирно, старався зайвий раз не кидатися у вічі. А навколо малої Софійки крутився дзигою, пробував навіть на задні лапки ставати, що дуже тішило дівчинку. Та найбільше Капітан любив Сашка. Пес розумів, що його життя змінилося завдяки малому господарю. Пес старався вгадувати найменше бажання хлопчика. І, о диво, коли той взявся тренувати Капітана, то він настільки вслухався у хлопчачий голос і все швидко запам’ятовував, що Сашкові могли би позаздрити досвідчені дресирувальники.        

Капітан став хлопчикові справжнім другом. Сашко майже перестав вештатися по вулиці, навіть читав псові книжки, розповідав про комп’ютерні ігри, приводив до пса друзів. Така поведінка не сподобалася матері хлопчика. «Йому, крім того Капітана, нікого не треба, — казала чоловікові Оксана.— Гляди, аби з сином нічого не трапилося. Бо хто таке бачив: псові книжки читати?..». «А ти б сама більше з ним читала, розмовляла, ходила на прогулянки, то не сидів би він біля пса», — відповів роздратовано Олег Оксані.

Та почала кричати й плакати. Але швидко заспокоїлася, бо Олега треба було збирати в дорогу. Чоловік сказав, що разом із напарником Миколою він став волонтером і через декілька днів повезе великодні подарунки нашим захисникам на Схід України, які зібрали для вояків церковні громади. Оксана дуже переживала. Перед поїздкою майже не розмовляла з чоловіком. А Сашко, розтираючи сльози по обличчю, казав батькові, аби він не хвилювався, бо тепер він чоловік, і допоки того не буде вдома, він подбає про маму та сестру. Олегові на очі також наверталися сльози…

Проводжав господаря й Капітан. Це може здатися неймовірним, але пес схилив голову і… заплакав. Цього Олег вже витерпіти не міг й прожогом вискочив з дому. Коли Олег з десятьма волонтерами доїхав до Авдіївки і передав нашим воякам великодні кошики, одяг, малюнки та листи від дітей, то неабияк радів, дякував Богові за те, що вчинив, як чоловік, як українець. … Із бійцями Олег та хлопці-волонтери прощалися наче з найближчими родичами та друзями, пообіцяли, що за кілька тижнів знову приїдуть. Та… могли би й не приїхати.

 «Ми виїхали у ніч перед Великоднем, — пригадує Олег Кулик. — Була третя година ночі. Я згадував дім, родину… Щороку в цей час ми з дружиною готувалися йти до церкви, на веранді стояли святкові кошики, з кухні пахло домашніми смачнющими стравами, мирно спали у ліжечках син з донькою. А тут — війна…». Думки чоловіка перервав раптовий дзвінок мобільного. «Ти як? — стурбовано запитала дружина. – У тебе все добре? Бо Капітан так виє, що довелося його до хати впустити, а він і тут виє. Ось я й вирішила тобі зателефонувати. А коли подзвонила, то він замовк. Щось мені дуже неспокійно. Скажи чесно: з тобою cправді все гаразд?». Таке торохтіння дружини розізлило Олега. «Ну що ж може трапитися, додому он повертаюся, краще би до церкви збиралася, — думав чоловік і вже зібрався накричати на Оксану. Та раптом я-а-а-а-ак бахне! Перед очима — сліпуче біле світло, Олег провалився у щось велике й бездонне та летів, летів, летів, і не було спину тому льоту…

Коли отямився, то побачив, що над ним схилилося кілька чоловіків. «Оце так, у сорочці народився, лише синці й забої. А міг би вже душу Богові віддати», – стривожено мовили незнайомці. Виявилося, що виття й неспокій Капітана, а згодом дзвінок дружини врятували Олегові життя, бо одразу після дзвінка перед машиною, в якій їхав чоловік, вибухнула міна. Диво предивне, але нікому нічого не трапилося, лише у 23-річного волонтера Стаса був легкий струс мозку. Олега вибуховою хвилею викинуло з машини. Лікарі та військові казали, що такого вони ще не бачили. А Олег дорогою додому безперестанку молився і був переконаний, що Бог через собаку та дзвінок дружини врятував йому життя. І це справжнє Великоднє чудо!

 Коли чоловік зайшов на подвір’я, обняв пса і плакав біля нього, як дитина, каявся за те, що був нерозважливим і бачити не хотів цього собаку. Згодом вся родина пішла до храму. Кулики дякували Богові за щасливе повернення батька, за те, що в родини є чотирилапий друг, а ще молилися за мир в Україні.

Відтоді минуло п’ять років. Олег постійно їздить на Схід з гуманітарною допомогою для українських захисників, і з ним, слава Богові, ніколи більше не траплялося жодної пригоди. Сашко старанно вчиться і хоче стати ветеринаром та волонтером. Мама Оксана сама взяла з притулку ще двох собак, якими «опікується» Капітан.

Сабіна РУЖИЦЬКА.

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Будь ласка, введіть своє ім'я тут

Translate »