“Ми розуміємо, що це наша нова реальність. Навіть після закінчення карантину компанія, ймовірно, піде на те, щоб дозволяти працівникам працювати 1-2 дні на тиждень з дому”, – каже Катерина, яка працює в HR-відділі великої міжнародної компанії, що проєктує великі об’єкти.
Проте бажання і надалі працювати дистанційно та й сам позитивний досвід роботи з дому під час пандемії мають далеко не всі.
Як і в багатьох інших країнах, супутником коронакризи в Україні стало звільнення працівників і безробіття. Якщо на кінець 2019 року офіційний рівень безробіття становив 8,7%, то на кінець 2020 цей показник перевищив 10%.
Щоб пережити важкі часи, як і під час попередніх криз, українські роботодавці скорочували робочі години або зарплати, а також відправляли працівників у неоплачувані відпустки.
Новим способом пережити кризу – принаймні для певної частини компаній – стала дистанційна робота.
За опитуваннями R&B Group, під час першого карантину навесні 2020 року 25% працівників працювали так само, як і до карантину, 4% втратили роботу, 13% роботодавців відправляли своїх працівників у відпустки без збереження зарплати, а 17% – на віддалену роботу зі збереженням повної зарплатні.
BBC-Україна зібрали кілька життєвих історій про те, як змінилася робота українців за рік пандемії та карантинів, а також поговорили з експертами про те, чого очікувати від цих змін.
Старі перевірені способи
Ірина працює у сфері послуг. Одразу після початку першого весняного карантину 2020 року її разом з колегами відправили у відпустку за власним бажанням.
Усі без зволікання написали заяви. Перекривали, хто як міг – річними відпустками, лікарняними, але три місяці довелося сидіти без роботи і відповідно – без зарплатні, розповідає Ірина.
На початку літа карантинні обмеження послабили й Ірина та її колеги вийшли на пів ставки, з осені – на 70% і потім на повноцінний робочий день. Але відтоді щомісяця Ірина та її колеги пишуть заяву за власним бажанням працювати лише на пів ставки.
Їхня компанія, як і багато інших, платить офіційно лише частину зарплатні, іншу частину отримують “в конверті”, а на “білій” зарплатні компанія “економить” і сплачує менше податків.
Історія Ірини не унікальна. Як зазначає Наталія Ломоносова, аналітикиня Cedos (ГО Центр дослідження суспільства), в Україні через значну неформальну зайнятість і приховування трудових відносин – зарплати в “конвертах”, реєстрація робітників як ФОП – працівники не захищені, і пандемія лише загострила це.
“У таких обставинах, як пандемія, всі соціальні ризики, лягають саме на плечі такого вразливого працівника, адже неформально працевлаштовані люди позбавлені будь-яких гарантій, – каже експертка. – Ті, хто отримував велику частину зарплати “в конверті”, легко можуть її втратити, а всі нарахування отримуватимуть стосовно “офіційної” зарплатні, яка часто складає “мінімалку”.
При цьому, зазначає Наталія Ломоносова, неформальна зайнятість дуже розповсюджена в Україні. Вона наводить дані Держстату, за якими торік неформально зайняті складали 20% всього дорослого зайнятого населення.
А за альтернативними підрахунками цей відсоток є ще вищим.
Проте тиск на працівників з боку роботодавців в українських реаліях є й тоді, коли відносини роботодавець-працівник є цілком формальними.
Це відбувається, наприклад, коли роботодавець відправляє працівників у неоплачувані “примусові” відпустки, хоча це суперечить трудовому законодавству.
“Від колег, що займаються безпосередньо правовою допомогою працівникам, чула непоодинокі історії, коли під тиском роботодавця, працівники змушені були писати такі заяви”, – каже Наталія Ломоносова, і нагадує: за законом працівник має право відмовитися писати таку заяву.
“В такому випадку роботодавець повинен або забезпечити його роботою, або ж оформити простій, і відтак виплачувати працівникові не менші ніж дві третини від його окладу”, – пояснює експертка.
Як це виглядає у цифрах? За даними Держстату, у першому кварталі 2020 року, на який припав початок першого коронавірусного карантину, в неоплачуваних відпустках були 96 тисяч працівників. Це більш ніж втричі перевищує показники першого кварталу 2019 року – 30,6 тисячі.
На другий квартал 2020, на який також припали найсильніші карантинні обмеження, кількість працівників, що перебували у неоплачуваних відпустках зменшилась на третину – до 66,8 тисяч, і до кінця року послідовно знижувалася.
Неоднозначна “дистанційка”
На відміну від зменшення зарплат та “добровільно-примусових” відпусток, які застосовують в Україні вже давно, дистанційна або віддалена робота стала вимушеною новацією коронавірусного 2020 року.
Якщо до цього працювати дистанційно могли переважно працівники ІТ-бізнесу, то карантин змусив перейти на “дистанційку” усіх, хто міг собі це дозволити, і зробити це швидко. На початок 2021 дистанційна робота в Україні була цілком узаконена.
Аналітика OLX Робота показує, що у першому кварталі цього року найбільше віддалену роботу пропонували у таких сферах:
- початок кар’єри та студенти,
- роздрібна торгівля та продажі,
- маркетинг, реклама, дизайн,
- транспорт, логістика,
- будівництво.
У OLX кажуть, що переважно “віддалених” працівників шукають у тих областях, де розташовані найбільші міста України, – Київська, Львівська, Одеська, Харківська, Дніпропетровська.
Утім, точної загальнодержавної статистики щодо того, скільки працівників перейшли на віддалену роботу, немає. Тож експерти орієнтуються на дані опитувань, кількість вакансій тощо.
Наприклад, як каже Ганна Сахно з Центру економічної стратегії (ЦЕС), із початком локдауну у січні цього року кількість дистанційних вакансій зросла аж на третину.
У країнах Європи та США, за її словами, частка “дистанційних” працівників не перевищує третини.
“Опитування по Україні дають приблизно таку саму оцінку. В нас 16 млн зайнятих у країні, тобто приблизно 4,8 млн українців могли потенційно перейти на віддалену зайнятість, але це дуже завищена оцінка”, – підраховує економістка.
Вона перерахувала галузі, працівники яких навряд чи можуть працювати дистанційно: “Це майже неможливо зробити працівникам робочих спеціальностей, сфери послуг. Не працюють віддалено працівники критичної інфраструктури”.
Різний досвід
Катерина працює в HR-відділі міжнародної проєктної компанії. В Україні ця компанія має понад 100 працівників, і усі вони нині працюють дистанційно.
“Ми усім видали комп’ютери з необхідним програмним забезпеченням додому, регулярно проводимо тренінги для працівників”, – розповідає Катерина.
За її словами, є години роботи і ранкові планірки, на яких працівники мають бути присутні, “а звідки хто працює – це їхня особиста справа і цього ніхто не перевіряє”.
Проте такий досвід роботи на відстані мають далеко не всі.
Ірина, яка минулого року пройшла через відпустки та скорочення зарплати, цього року стикнулася і зі специфікою дистанційної роботи.
Керівництво компанії погрожувало, що за дистанційну роботу знижуватиме зарплатню, хоча свої обов’язки Ірина та її колеги можуть виконувати на відстані без шкоди для роботи компанії.
“Але шефу вдалося “дістати” перепустки на транспорт і всі отримали наказ їхати в офіс”, – розповідає Ірина. І лише наявність малолітньої дитини і той факт, що дитсадки в Києві закриті, переконали керівництво і їй дозволили працювати з дому.
Не з погрозами, а з реальним зниженням зарплати стикнулася Юлія, компанія якої перейшла на дистанційну роботу з початку карантину у березні 2021 року.
“Це велика всеукраїнська компанія, яка володіє магазинами товарів широкого вжитку та має інтернет-магазин, тобто продажі тривали і в карантин”, – пояснює вона.
Однак зарплатня Юлії зменшилася майже на половину. Натомість час роботи і кількість завдань не зменшилися, а навпаки – часто доводиться пересиджувати і виконувати роботу майже до опівночі, а саме поняття “робочий час” стало розмитим.
“З дому є доступ до робочої пошти, а завдання надсилають не лише з 9 до 18”, – пояснює вона.
Водночас зменшення зарплатні торкнулося не всіх однаково – якщо Юлії “дистанційка” обійшлася в мінус 50% від зарплатні, то її керівнику – у мінус 30%.
Про зменшення доходів розповів і Артем, який працює у бюджетній сфері.
“На дистанційну роботу перейшли безболісно і з розумінням від керівництва. Але без премій”, – розповідає він і пояснює:
“В бюджетній сфері премії є значним доповненням до зарплатні. Перші місяці усі були задоволені, що їх не скоротили і вони й далі отримують зарплатню, поки не з’ясували, що премії урізали не всім. У керівництва вони залишилися, хай і дещо менші”.
Віддалена робота – майбутня норма?
“Основна особливість моєї роботи в тому, що я справді можу працювати дистанційно, – розповідає Ольга, яка працює у сфері інтернет-продажів. – Я працюю з комп’ютером: розрахунки, закупка, таблиці, листування з поставниками. Що на роботі, що вдома – у мене однаковий режим”.
За її словами, досвід карантину показав, що ефективність роботи вдома не падає, а от робочий день триває довше на 0,5-1 годину.
Однак її начальник, загалом молода і прогресивна людина, дотримується старих принципів: якщо він не бачить працівника, то вважає, що той не працює.
На другий день карантину шеф дістав перепустки на метро і повідомив, що чекає усіх на роботі, розповідає Ольга.
“Але ж ніхто не хоче хворіти, а пересування громадським транспортом – це додаткові ризики для здоров’я”, – розповідає вона.
Врешті, її колективу вдалося вибороти право на дистанційну роботу й зараз вона та її колеги продовжують працювати з дому.
“Можливість попрацювати вдома, яку створила пандемія, дозволила працівникам відчути деякі плюси дистанційної праці, які б вони не хотіли втрачати, – визнає Наталія Ломоносова із Cedos. – Тому серед працівників по всьому світі є запит якщо не на повний перехід на віддалену роботу, то принаймні на можливість працювати з дому частину робочих днів”.
Про те, що дистанційний формат роботи може зберегтися і після завершення коронакризи, говорить і Ганна Сахно.
Згідно з дослідженням ЦЕС, каже експертка, більше половини непрацюючих українок хотіли б працювати, якби в них була можливість робити це неповний робочий день або дистанційно.
Мінуси дистанційки
Разом із тим, за рік “дистанційка” показала і суттєві “мінуси”.
“Робота для частини людей є можливістю буквально втекти з дому, який зовсім не є безпечним місцем, – каже Наталія Ломоносова і нагадує про зростання випадків домашнього насильства за карантинних часів. – Тут можна згадати і незадовільні житлові умови — половина українців живе у перенаселеному житлі”.
Вона зазначає, що в українській економіці велику частку складають сектори, в яких складно уявити віддалену працю, і радить придивитися до тих практик, які вже склалися за рік вимушених обмежень.
“Деякі роботодавці почали запроваджувати для співробітників, що виконують роботу дистанційно, жорсткі методи контролю — від додаткового чи не щоденного звітування про виконану роботу до інсталяції систем нагляду на робочі гаджети працівника”.
Якщо ж додати до цього розмивання межі між роботою та приватним життям, а також “подовжений” робочий день, то “радше повернення до офісу, ніж навпаки, для багатьох працівників може виглядати як бажана перспектива”, вважає експертка.
Проте було б добре, якби влада, легалізувавши дистанційну роботу, також передбачила якісь стимули, аби роботодавці давали можливість своїм працівникам працювати з дому хоча б на час посилених карантинних обмежень.
“Наразі ж органи влади у містах у часи суворіших локдаунів лише обмежуються заявами про те, що “керівники установ, підприємств та закладів мають відправити співробітників на дистанційну роботу”, і буквально обмежують можливість довезення працівників до роботи громадським транспортом – через недосконалі системи перепусток чи повну зупинку громадського транспорту”, – каже Наталія Ломоносова.
Вона вважає, що надалі – якщо карантинні обмеження посилюватимуть, а економічна криза поглибиться – люди радше шукатимуть додаткових підробітків, “зокрема таких, які можна виконувати вдома, поповнюючи армію цифрових фрілансерів”.
