Віра Матковська всиновила хлопчика, якого при пологах його матері необачно впустила на підлогу.
Жінка працювала акушеркою в обласному пологовому. Потрапити туди в 1970-их на роботу було непросто. Та за молоденьку випускницю замовив слово сам другий секретар обкому компартії. Його, у свою чергу, попросив водій, дядько Віри. Посадовець добре ставився до чоловіка, адже той зберігав чимало таємниць партійця.
Пропрацювавши кілька місяців, Віра одружилася з Василем Матковським, сином тітки Олі, санітарки з пологового. Мати хлопця сама звернула увагу сина на гарну тямущу та ще й «потрібними» зв’язками дівчину. Василь працював на нафтових вишках у Сибірі. Його часто не було вдома, зате, коли приїздив, то ні в чому не відмовляв красуні-дружині. Навіть у знаних лікарок-гінекологів не було стільки шуб, чобіт, золотих прикрас, як у акушерки Вірочки. Усе це Володя привозив коханій із Сибіру. Та й гроші у Матковських були.
Незабаром у родині народилася донечка Оксанка. Молода мати швидко вийшла на роботу, бо хотіла стати старшою акушеркою. А бабуся Оля пішла на пенсію та доглядала крихітку. Життя молодої сім’ї мало бути щасливим і безхмарним. Проте один необережний рух жінки змінив її життя. Вірі не судилося стати старшою акушеркою, ба більше — довелося взагалі забути про медицину.
«Це було 1 травня 1976 року, — пригадує пані Матковська. — У цей день ми пішли на демонстрацію з нагоди свята, а напередодні усім в пологовому видали по кілька карбованців премії. Ми з акушерками та медсестрами купили торт, хтось приніс пляшечку домашнього вина, і ми почали відзначати «день солідарності трудящих».
Про те, що в 25-річної Анни почалися пологи, ніхто й не зауважив. Коли жінка зайшла у сестринську й благала про допомогу, її грубо зацитькали: «Не кричи, почекай трішки, потім народиш, бачиш – люди святкують». Але дитина чекати не хотіла і вперто просилася на світ. Анна кричала так, що аж шибки у вікнах дзвеніли. Нарешті акушерки та медсестри вирішили, що жінці пора народжувати. Щоправда лікарів не було. Та хіба вперше тут народжували з акушерками? Усе мало бути добре. Проте Анна ніяк не могла народити, дитя було велике, ще й пуповиною обмотане. Треба було кликати лікаря. Не встигли. Бо Анна сильно потужилася, і нарешті народила великого хлопчика.
«Усе відбулося дуже швидко, — зі сльозами згадує пані Віра. — Я взяла немовля на руки та несла, щоби помити. Раптом… нога заплелася за ногу і … дитя впало на тверду підлогу, облицьовану плиткою. Боже! Що ж я наробила? Хлопчик, який до цього часу добряче верещав, замовк». Двоє медсестер застигли у ступорі та не зводили очей з акушерки. Породілля Анна почала ще більше кричати, аніж тоді, коли тужилася. Хтось прожогом кинувся за лікарем. Дитя, на щастя, зосталося живим. Проте хлопчик сильно вдарився голівкою і впав у кому. …
Потім були збори, на яких Віру Матковську лаяли на всі заставки. Згодом, аби «не заплямувати пологовий», жінці порадили звільнитися, інакше вона могла б опинитися у в’язниці. Віра змушена була написати заяву. Проте заспокоїтися колишня акушерка не могла, і з мовчазної згоди медперсоналу пологового щодня ходила в реанімацію, де лежав необачно скалічений нею хлопчик. Анна також не відходила від сина, вона осунулася, посіріла від горя. А коли прийшов батько дитини, то кинувся до винуватиці трагедії та ледь не відлупцював Віру. Жінка заледве втекла… Врешті хлопчикові стало краще. Однак лікарі дали батькам невтішний прогноз: маля залишиться інвалідом. Анна ледве не збожеволіла, але за наполяганням чоловіка… залишила дитя, і, проклинаючи Віру та всю її родину, написала відмову. Згодом колишня акушерка дізналася, що вони з чоловіком виїхали аж у Таджикистан, аби забути горе, аби ніхто й нічого не нагадувало їй про сина-каліку.
Могла б забути про хлопчика і Віра. Але жінку, наче магнітом, тягнуло в дитячу лікарню, куди перевели немовля. А ще щовечора й щоранку жінка, яка дотепер ніколи не згадувала про Бога (її батьки були комуністами-атеїстами), почала молитися за хлопчика. Жінка молитов не знала (та й взагалі мало що знала про Бога й церкву), але щиро і невміло розмовляла із Всевишнім: «Боже, я не знаю, чи Ти є, але коли так багато людей до Тебе звертається, то, певно є. Я – звичайна жінка, комсомолка, акушерка, яка вчинила зле, і тепер не знаю, що робити… Допоможи, щоби хлопчик одужав і не був інвалідом. А я… я… зроблю все, що Ти захочеш, лише мені якось підкажи, що Тобі треба». Такі наївні, проте дуже щирі й ревні прохання не залишилися без відповіді. Бог показав Вірі, чого Він хоче. Жінку, наче електричним струмом, раптом пронизала думка: всиновити хлопчика, від якого відмовилися батьки через його каліцтво. Бажання було настільки сильним, що Віра за кілька днів, використовуючи усі свої зв’язки, зробила необхідні документи. Це може здатися дивним, але ніхто її не перечив. Зрештою, хто ж міг перечити, коли це справді була Божа воля.
Щоправда Віра не порадилася з чоловіком, який знав про те, що трапилося з дружиною, та всіляко її підтримував. Проте коли жінка по телефону повідомила, що хоче всиновити хворе дитинча, довго мовчав. Згодом сердито буркнув: дозвіл на всиновлення дасть, але допомагати не буде, лише дбатиме про спільну доньку та додав, що коли він приїжджатиме, аби хлопчик йому на очі не потрапляв.
«Сина назвали Антоном, — продовжує пані Віра. — З ним було дуже важко, адже довелося його постійно лікувати. Проте Оксанка прикипіла серцем до братика, і у всьому мені допомагала». Звільнившись з роботи, жінка почала працювати надомною швачкою, бо добре вміла шити. Чоловік фінансово допомагав, проте коли він приїжджав, Віра мусила віддавати Антона родичам. Вона сподівалася, що все налагодиться і чоловік полюбить малого. Проте чуда не трапилося. Василь, хоча вже не змушував дружину відвозити сина кудись на час його приїзду, проте Антона «не помічав».
…Минули роки. Антон дистанційно навчався у школі, був розумним і кмітливим, але ходити, на жаль, йому не судилося. І дотепер вже дорослий чоловік у візку. Коли прийомному синові виповнилося 18, мати розповіла йому історію його появи в родині. Після таких зізнань хлопець довго мовчав, а тоді сказав, що йому треба подумати, що ж робити далі. Мовчання сина давило пані Віру каменем. Та все закінчилося добре. Антон сказав, що жити у родині йому однозначно краще, аніж у спецзакладі. Щоправда юнак захотів побачити своїх справжніх батьків. Віра почала розшукувати Анну та Михайла і дізналася, що вони… загинули в автокатастрофі. Антон заспокоївся та залишився з матір’ю. Згодом вступив до університету, який також закінчив дистанційно, і став програмістом.
У 28 хлопець одружився. Ліда була простою дівчиною з села. Познайомилася з Антоном на вулиці. Пані Віра раділа, що синові трапилася дружина «без претензій». Однак зовнішня показна приязнь і доброта невістки виявилися оманливоми. Коли у подружжя народилася доня Улянка, Антон, мов на крилах, літав. А Ліда… розважалася з подружками. Одного разу жінка зібрала речі й сказала, що зустріла «нормального» чоловіка і жити з інвалідом та ще й дбати про дитину не хоче. Антон став чорніший ночі, плакав, почав палити. Мати не знала як зарадити його горю, вмовляла Ліду залишитися, але невістка й слухати не хотіла. Пішла, залишивши донечку, а потім виїхала з другим чоловіком до Польщі, зрідка телефонувала, питала як донька. А згодом взагалі перестала цікавитися Улянкою.
Тим часом Антон оговтався, занурився в роботу. За його гроші навіть зробили операцію Василеві, який не сприймав прийомного сина. (На жаль, врятувати чоловіка не вдалося, він помер від раку).
Зараз Віра живе з Антоном. Жінка часто відвідує церкву, є учасницею групи «Матері в молитві». Син більше слухає Літургії онлайн. Щоранку та щовечора мати з сином моляться з Уляну, яка навчається в Києві, як і батько, на програміста.
«Можете не вірити, але я вдячна Богові за те, що 44 роки тому я впустила на землю немовля, – мовить жінка. – Якщо б не це нещастя, яке зараз я вважаю Божим допуском і волею, то не була б я нині щасливою матір’ю і бабусею».
А ще пані Віра сподівається вдруге стати свекрухою, бо Антон познайомився у християнському чаті з Оленою зі Львова, яка внаслідок перенесеної інфекційної хвороби втратила здатність ходити і також на візку. Та у неї є всі шанси знову стати на ноги. Отож тепер до своїх щоденних молитов про сина й онучку Віра додає молитву за здоров’я майбутньої невістки.
Сабіна РУЖИЦЬКА.
