Напередодні свята Покрови я довідалась про вистраждане кохання Василя Орфенюка та Василини Гнип’юк, які боролись за незалежну Україну. Знаючи, що 14 жовтня відкриватимуть відновлену криївку в Дорі, я подалась до цього місця повстанської слави.
Тут усе дихає спокоєм… Густі ліси таємниче приховують драму сивої давнини. Вони були свідками того, як у смертельних змаганнях боролися життя і смерть, правда і неправда, самопосвята і насилля…
Отож, 28 грудня 1952 року в урочищі «Скала» у селі Дора Яремчанського району Станіславівської області загинуло троє повстанців через напад на них енкаведистів та зраду четвертого вояка. Хлопці віддали своє життя за те, щоб Україна стала незалежною. У 1993 році на тому місці було встановлено хрест із двома прапорами: державним прапором України та прапором Українських націоналістів.
Криївку часів УПА яремчанці відбудували завдяки місцевим аквтивістам та владі міста. З 11 схронів у Карпатах вона залишалася найдовше нерозсекреченою. Останній бій з енкаведистами вояки УПА прийняли майже 70 років тому.
Лілія Вінтоняк, працівниця бібліотеки-філії м-ну Дора Яремчанської міської ради, розповіла, що четверо повстанців – Василь Орфенюк (Чорноморець), Юрій Струк (Гора), Микола Дудзяний (Чорноус) і Михайло Гнип’юк разом прожили в цьому повстанському схроні більше року. «Можливо, могли б і довше перебувати тут, якби не зрада Михайла Гнип’юка. Напередодні останнього дня існування криївки він вирушив у Дору для явки своїм, а натомість здався ворогам. Енкаведисти зуміли його належно «обробити», переконавши, щоб він став таємним інформатором, пообіцяли амністію та певні блага. Поки Гнип’юк ще був у їх руках, карателі вже відправили на місце криївки пошукову команду, але вона так і не змогла її віднайти. Переконавшись, що він готовий на зраду, його відправили назад до товаришів», – так описано у книзі Петра Дедерчука «Криївка над Прутом».
Облаштували схрон зараз так, як це робили упівці. У кімнаті завжди була вода, бо поруч було джерело, у стелі – отвори, де була вентиляція. На стінах криївки – ікони, на столі – друкарська машинка, лампадки та газети. Поруч – нари, на яких спали бійці, вкриті ліжниками.
У справжній криївці через мале віконечко хлопці бачили село та дорогу. Вікно було у скелі. Старенький Василь Яворський розповів, як він, 17-річний хлопець, носив туди упівцям харчі. Також це робив покійний нині Дмитро Сіщук. Зайти всередину криївки можна було лише лежачи. Той справжній повстанський схрон був витесаний у крутій скелі над гірською річкою. На жаль, від нього не залишилось і сліду. Москалі його закидали гранатами, а скеля з часом осипалась.
Саме ця криївка прославилася легендарним коханням. Василині Гнип’юк було лише 17, коли вона вперше побачила 22-річного Василя Орфенюка, родом з м. Яремче. Хата Василини була недалеко від криївки, тому Василь разом з побратимами не один раз переховувалися в їхньому обійсті, вирішували потрібні справи чи приходили по їжу. Мати дівчини напікала багато хлібин, готувала гарячі страви і завжди годувала бійців. Василина час від часу носила хлопцям їжу, передавала потрібні речі, виконувала їхні прохання, але жодного разу не була в криївці. Вона казала коханому, щоб ніколи її туди не вів, бо як Рубан (керівник НКВС) її спіймає, то вона може не витримати тортур і здати їх.
На храмове свято Різдва Пресвятої Богородиці, 21 вересня 1952 року, Василина подалась у Делятин, сусіднє із Дорою селище. Помолившись, вона купила медальйон із зображенням Богородиці. Почепила собі на шию. Тієї ж ночі до їхнього дому завітав коханий хлопець. Побачивши обновку, запитав:
– А чому ти мені не купила такий самий?
- А це для тебе, – відповіла дівчина і, знявши, віддала нареченому.
- Чи будеш мені вірною? – запитав юнак стиха.
- Так, буду, – мовила красуня-гуцулка.
- А якщо я впаду (мене вб’ють), що тоді? – допитувався хлопець, пильно заглядаючи в очі Василини.
- Тоді я піду в монастир, – мовила твердо і глянула в небо.
Юна пара ще довго говорила про те, як буде добре, коли Україна стане вільною. Вони мріяли, що створять свій затишний маленький рай, сповнений дитячого сміху. Але їхнім мріям не дано було збутись…
Енкаведисти з дня в день йшли на вказане зрадником місце. Криївка була споруджена в недоступному місці і настільки майстерно замаскована, що її ніяк не вдавалося віднайти.
Михайло Гнип’юк, який переночував зі своїми побратимами, побачивши, що наближається умовлений час, виліз із криївки і крикнув: «Хлопці! Нас оточили москалі! Здаваймось і нам нічого не буде!». Він впав на землю і поповз в бік карателів. Зрозумівши, що порятунку нема, повстанці відстрілювались, як могли. Останніми патронами «Гора» покінчив життя своїм побратимам зі словами «Слава Україні!» і вистрелив собі в підборіддя…
Хлопців вниз зі скелі тягнули коні, приволокли до центру Яремче. Три дні карателі чекали, що прийдуть родичі покійних, тоді буде гарна нагода запроторити їх на Колиму. Про це гуцули також знали, бо вже неодноразово так було у їхньому краю в ті важкі 50-ті роки. Рідні та близькі лише здалека оплакували рідних і молились за них. Бійців потім скинули в рови, які залишились після війни.
Жителі Дори Анна Виксюк та Меланка Гуменюк тоді були дітьми. Все відбувалось на їхніх очах, за повстанцями плакали не в одній хаті. Вітчим пані Меланки засипав покійних землею. Тому вона знала те місце, де їх було поховано.
Голосила в ті часи найбільше Василина, а тоді згадала свою постанову і вирішила: «Не зраджу своє кохання ніколи». До неї сваталось чимало парубків, батьки просили її створити сім’ю, а вона затялась: «Ні, буду вірна Василеві!». Через 11 років після втрати коханого, у 33-річному віці вступила в чернече згромадження. В радянські часи монастирі діяли підпільно, тому про її життя в чині мало хто знав. Важко працювала на різних роботах, а щоразу, коли молилась, бачила свого завжди молодого, усміхненого, щасливого Василя.
І хоча вони були лише заручені, не мали шлюбу, не гуляли гуцули на їхньому весіллі, вся рідня Василя Орфенюка вважала її своєю невісткою.
Про свого нареченого, одного з легендарних повстанців, Василина Гнип’юк мовчала аж до старості. Розповісти в часи Радянського Союзу про свої зв’язки з повстанцями було смертельно небезпечно. Про зрадника Михайла Гнип’юка, свого однофамільця, також ніколи нічого не говорила, не засуджувала його вчинок, бо знала, як ті карателі морально добивали людей. Михайло знав про їхнє кохання, але не видав дівчини. Гнип’юка з дружиною відправили на багато років на заслання у Казахстан. Коли вони повернулись, то доживали в Дорі, в присілку Кам’янка, жили відлюдно, мало спілкувались з людьми.
Василина Гнип’юк дочекалась незалежності України, прожила в ній 28 років. Два роки тому Господь забрав її у віці 88 років до нареченого Василя, щоб там, у небі, довершити їхній шлюб.
Юлія БОЄЧКО.
Підпис під світлинами: Василина Гнип’юк та Василь Орфенюк;
у відновленій криївці.
