Дорогі достойні Браття і Сестри Українці, Дорогі наші Читачі, минулий номер газети «Нова Зоря» вийшов з друку вночі, за лічені години до того, як російський агресор підступно і віроломно без причини та провокації напав на нашу Батьківщину. Уранці 24 лютого ми з вами прокинулися під звуки вибухів ракет у Києві, Харкові, Івано-Франківську та в багатьох інших містах України…
У попередньому номері, відштовхуючись від теми «тривожної валізи на випадок евакуації», я алегорично писав про «заспокійливу валізу християнина»… На жаль, попри усі розбіжні плекання надій перша таки знадобилася більшості населенню центральної, південної та східної України. Адже ворог, не досягнувши своїх планів, цинічними обстрілами продовжує вбивати мирних людей та руйнувати цивільні інфраструктури… І в усіх цих трагічних обставинах усім нам, українцям, незалежно, де б ми не мешкали, ще більше постійно під рукою потрібна і друга – «заспокійлива валіза». Тож давайте спробуємо разом ще раз її впорядкувати!
Отож, як про це багато говорять сьогодні військових експертів та психологів, так і ми самі в цьому, мабуть, за ці дні переконалися, що під час війни бувають неминучі різні психологічні фази: страх, порив до героїзму та перемоги, піднесення від досягнутих позитивних результатів на фронті, а водночас і психологічне просідання по декілька годин на день, яке може народити будь-який фейк чи навіть і достовірна інформація щодо певних втрат з нашого боку. А це, в свою чергу, породжує паніку у найбільш психологічно вразливих верств населення, і пішло-поїхало: зрада, нам кінець, все пропало тощо… І саме це потрібно агресорові, це частина його психологічної війни. Ось чому воєнні злочинці бомблять мирне населення. Їм потрібен наш страх…
Я не військовий експерт і в цій статті з вищенаведених роздумів хотів би знайти все-таки більше духовної складової. Та все ж перед цим дозволю собі навести декілька тез, які не лише для мене, але й для мільйонів Українців цими днями стали аксіомою: ми цю війну уже виграли!
Командування Сил спеціальних операцій Збройних Сил України на своїй сторінці Facebook 6 березня з-поміж багатьох позитивних новин поділилося таким повідомленням: «Вони їхали до нас вбивати наших дітей, трощити наші домівки, щоб потім пройти урочистим парадом Хрещатиком. Навіть везли з собою парадну форму з начепленими медалями. Але щось пішло не так». До повідомлення додається фото розбомбленого складу агресора з зазначеними військовими формами…
Тож, що пішло не так і чому ми вже виграли цю війну?
У нас виявилася 40-мільйонна армія! Ворог сподівався, що по ліву сторону Дніпра населення зустрічатиме його з квітами… Стоп, пауза, не спішіть думати, що помилився, ні, до певної міри таки не помилився. При в’їзді до багатьох міст України місцеве населення таки виставили відповідні плакати і «квіти» – похоронні вінки!
Ми не знаємо, що ще в своїй агонії може натворити ворог, але українська нація не менше, як українське військо, продемонструвала єдність та консолідованість. І якщо агресор тимчасово зайде ще в якесь місто, то допоки звідтіля їх не вижене українська армія, там уже є тотальний спротив, їх ніде не чекали. Вони більше навіть штучно не в силі були це створити. В жодному місті жодної провокації на користь агресора, повсюди їх гонять.
Сила молитви
Буквально нещодавно я почув зневірений голос від однієї морально розбитої новинами з війни особи: «Я й надалі молюся, але закрадаються сумніви щодо сили молитви. Бо боротьба йде з самим сатаною. Він навіть самого Господа в пустелі спокушав, а тут просто ми, слабкі люди. Я просто зневірююся…».
А як часто доводиться почути й таке: «Де Господь, невже Він не чує наші волання, наш стогін, чому не прийде на допомогу?».
Мабуть, на ці запитання можна проводити цілий богословський семінар. Враховуючи обмеженість статті, я просто вимушений ствердно і коротко відповісти: Господь нас чує, Він нас дуже добре чує! Більше того, Він на нашій стороні. Він на стороні тих, хто бореться за правду й мир, і Він нам допомагає в цій боротьбі. Чи ми ще цього не помітили? Що ворог лише не придумував, щоб спровокувати справжній casus belli і напасти на нас з виправданням, як визволителі чи захисники… Не вийшло, тому напали як «руські неофашисти», агресори і загарбники без причини та провокації. І про це говорить увесь світ. Не вийшло їм у черговий раз обманути, як робили вони це дотепер, сіючи смерть не в одній країні… Чи це не сила молитви?
А те, що «одна з найпотужніших армій світу» кожного дня отримує від «слабкої» України по тисячі одиниць знищеного особового складу, не говорячи вже про масово розбиту техніку, вам не нагадує певних схожостей зі сторінок Святого Письма? Згадайте невелику кількість воїнів Авраама, який звільнив з блискучою перемогою з полону Лота. Згадайте Гедеона з маленьким військом, який побив сто двадцять тисяч Мідіянців. Згадайте Давида, як він побив велетня Голіяфа та переміг і в багатьох інших боях. Бо всі ці праведні мужі на Господа уповали!
Тож і ми творімо й надалі сильний молитовний тил нашому війську, уповаючи на Господа, Який «у безнадійній ситуації дає перемогу над ворогами, немічні руки кріпить, а сильних серцем боязливими і немічними робить. Він руйнує розум гордих і мужність та зарозумілість їхню в малодушність і втечу обертає». Тож не справа у кількості війська, а в Господньому благословенні та охороні. Скільки ми вже таких свідчень отримали цими днями від наших військових про те, що над ними – немов щит Господній! Так і є, бо вони ведуть справедливу оборонну війну!
Хіба війна може бути справедливою?
У християнському розумінні війна – це завжди зло, але в деяких випадках це, на жаль, єдина можливість для запобігання більшого зла. Україна до останнього закликала агресора до миру. Сьогодні, коли він непрохано прийшов до нас, щоб убивати нас та трощити нашу країну, українське військо є нашими земними Ангелами Хоронителями, воно є достойним військом, хоч і доводиться йому вбивати. На жаль, це єдиний інструмент, який нам залишив агресор, щоб його зупинити. Тому їхня кров на їхніх же руках, бо з мечем, з яким прийшли, від нього ж і загинуть. І це правда, яку ми бачимо цими днями, скільки ворожої техніки сьогодні вже опинилося в руках ЗСУ…
Як дати собі раду з жалем від втрат?
Насправді лише несвідома людина не може не жахатися від побачених розтрощених будівель, від того, що кожного дня гинуть військові й цивільні люди, зокрема діти… Але якщо ми хочемо перемогти, то і тут потрібно дати лад з думками та депресіями. На жаль, трагічно втрачених життів ніхто вже не зможе повернути. Але й тут є щось таке, що має нас хоч трішки заспокоїти. Згадайте про що пише Книга Мудрості: «А праведник, хоч і вмре передчасно, знайде спокій, бо чесна старість – не в довголітті і не міряється числом років». Всі ці невинні життя, пожертвувані заради інших, успадкують життя вічне, вони прямують до Раю, а смерть агресора та загарбника – то шлях до пекла. Тож молімося за їхнє вчасне розкаяння і зупинення війни…
Щодо потрощених будівель, то вже бачимо, як цілий світ створює величезні фонди для відбудови України. Не бійтеся мріяти про те, як після війни ми все відбудуємо. Світ нам у цьому допоможе і ми станемо однією з наймогутніших держав, без ярма «руського міра»…
Тож, якою б трагічною не була ця криза, вона таки народила нові можливості. Найважливішу з них – декілька столітні мрії українців позбутися московського ярма – ми вже впевнено здобуваємо!
Як же вийти з сьогоднішньої ситуації, коли стреси неминучі і їх потрібно долати, але при цьому хочеться не втрачати здоров’я?
Війна – це неконтрольований у нашому організмі викид адреналіну… Цей гормон допомагає мобілізуватися й отримати додаткові фізичні та психологічні можливості для подолання небезпечної ситуації. Але при цьому не можна допустити, щоб рівень адреналіну в крові постійно був підвищеним, це дуже негативно позначається на здоров’ї (гіпертонія, стрес, тривога, безсоння, панічні атаки тощо).
Довірлива молитва дитини, яка прибігає в небезпеці до свого Батька, є знову таки найкращим заспокійливим засобом. Ще краще – спільна молитва у храмі, де є такі ж, як і ти, об’єднані любов’ю до Бога та своєї Батьківщини. Ти не один! Потрібно також за будь-яких умов внормувати свій сон (проконсультуйтеся з лікарем). Важливо також робити паузи від новин, а вільний час більше потратити на волонтеріат в допомозі ЗСУ, вимушено переселеним, вразливим місцевим верствам населення тощо. Відкидаємо фейки, інформуємося виключно з перевірених джерел. Лікарі радять багато пити води.
Наша найсильніша розплата ворогу – це любов до України!
Цього тижня, на дванадцятий день війни, ми розпочали Великий піст, який веде нас до Воскресіння Христового та до воскресіння розп’ятої України. Навіть попри війну кожен покликаний робити на своєму місці все те, щоб економіка України далі працювала. Молімося і працюймо! Просто любімо Україну і Перемога та Мир вже скоро за нами, вже дуже скоро за нами. Не біймося разом з молитвою мріяти та вірити! Боже, благослови нас. Все буде Україна!
о. Іван СТЕФУРАК,
головний редактор.
