У Церкві є місце для всіх назагал і для кожного зокрема, і кожен може знайти своє місце з повагою до кожного окремого покликання та служіння. Останнє десятиліття Синод УГКЦ безупинно робив наголос на програму «Жива парафія — місце зустрічі з живим Христом». Великий піст є чудовою нагодою переглянути моє особисте відношення до парафії, побачити себе як окрему одиницю, клітину, чи окремий орган, який творить живий парафіяльний організм.
Пара́фія (грец. παροικεω, paroikeo жити поруч, жити по сусідству, лат. paroecia, «церковна громада») — це спільнота вірних, заснована єпархіальним єпископом відповідно до норм права, пастирська опіка над якою доручена парохові. З цього визначення випливає розуміння про співвідповідальність охрещених (спільноти вірних, єпископа та пароха), які покликані сприяти душпастирській опіці близькості та співпраці між парафіями для «зустрічі з живим Христом».
Насправді кожна сучасна парафія є неповторною і креативу її немає меж. Сьогодні парафії стали потужними молитовно-духовними, культурно-просвітницькими та волонтерсько-харитативними центрами. Та все це похідне, хоч не другорядне, а як єдине ціле, що творить живу Євхаристію. Кожна парафія існує за рахунок добровільних пожертв парафіян. Наші дари, які ми приносимо, в тому числі хліб і вино, приносяться на жертовник, де вони під дією Духа Святого перетворюються в Тіло і Кров Господню. Але це лише початок Євхаристійного чуда. Це перетворення відбувається для того, щоб ті, хто причащатиметься з однієї чаші Тіла і Крові Господньої, тобто парафіяни, ставали схожими на Того, Хто сходить на наші престоли. Іншими словами хліб і вино перетворюється в Тіло і Кров Господню для того, щоб ті, хто Його гідно споживатиме, перетворювалися в Христа. І вся подальша діяльність парафії є віддати подякою Богові та послужити Йому, розпізнавши Його в обличчях моїх братів і сестер, зокрема тих, що опинилися у важких життєвих обставинах, як Він нам і заповідав: «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших, ви мені зробили» (Мт. 25, 40).
Роздумуючи над цією Євхаристійною містерією, виникає неабияке розуміння в нагальній потребі безкінечного місіонерського оновлення та душпастирського навернення парафії. Щоб таким чином парафія могла заново відкрити той динамізм і творчість, які ведуть її до постійної комунікабельності, з внеском усіх охрещених.
Для цього пропоную зробити короткий «парафіяльний іспит совісті» в глибокій тиші та молитовних роздумах.
- Чи достатньо в моїй парафії проявляється послух та повага до ієрархії, пароха та решти духовенства як відповідальних за духовний провід Церкви?
- Чи є насправді активне залучення мирян у життя моєї парафії (парафіяльна пастирська й економічна ради, катехитичні школи, церковні братства, благодійні заклади, молодіжні організації, молитовні групи тощо)?
- Наскільки я відкритий до знайомства, дружби та співпраці з іншими парафіянами моєї парафії?
- Чи живе в моїй парафії дух братерства та взаємодопомоги між її членами?
- Наскільки відкрита моя парафія до служіння ближньому, потребуючому, особливо в час війни?…
- Якщо в моїй парафії закрадаються непорозуміння, суперечки чи навіть конфлікти, чи сприяю я достатньо налагодженню діалогу, щоб моя парафія навіть у момент кризи могла стати свідченням любові й братерства її членів та прикладом для невіруючих?
Діяння святих апостолів показують глибоку єдність, яка існувала між членами першої спільноти Христових учнів: «Громада вірних мала одне серце й одну душу, і ні один не називав своїм щось з того, що кому належало, але все в них було спільне» (4, 32). Але це не означає, що в первісній Церкві не було суперечок. Навіть апостоли в деяких випадках дискутували між собою.
Так буває і в наших парафіях… Насправді проблеми не можна вирішити, роблячи вигляд, що їх не існує! Якщо є відверта дискусія, навіть між священником та вірними – вона є прекрасною, якщо насправді щиро шукає консенсусу! Саме така дискусія просякнута бажанням змін та справжньою любов’ю братів і сестер, а тому готова бути довготерпеливою, лагідною, вона не заздрить, не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить (пор. 1 Кор. 13:4-8).
Книга Діянь чудово демонструє нам, що саме щира дискусія приводить до кращого розподілу завдань та консенсусу. Коли учнів ставало дедалі більше, зчинилось нарікання гелленістів на євреїв, що вдів їхніх занедбано в щоденній службі. Тоді Апостоли роблять пропозицію, яку приймають усі: вони присвятять себе молитві та служінню Слова, а семеро чоловіків, дияконів, яких вони виберуть, обслуговуватимуть їдальні для вбогих. Цих семеро вибрано не тому, що вони досвідчені у справі, а тому, що вони чесні та мають добру репутацію, сповнені Святого Духа та мудрості; і вони покликані у своєму служінні через покладання рук апостолами.
Чи не є це чудовим прикладом того, як невдоволення та скарги щодо нерівного ставлення знаходять через молитву та діалог вирішення конфліктів у Церкві?
Отож, конфлікти – це невіддільна частина людського співіснування. Вони виникають на тлі різних інтересів, переконань, цінностей або поглядів. У контексті ж парафіяльного життя вони можуть мати як негативні, так і позитивні наслідки.
З одного боку, конфлікти можуть довести до напруженості, зриву комунікації та навіть до втрати довіри. З іншого – вони часто стають каталізаторами змін, стимулюючи пошук нових, інколи креативних шляхів для розв’язання проблем. Важливість управління конфліктами полягає у вмінні перетворювати їх із проблеми в можливості для росту та розвитку всієї парафії.
Коли ми збираємося разом, щоб спланувати майбутнє, серед учасників є ті, хто не згоден із певним рішенням. Такі розбіжності можуть бути корисними, адже допомагають ще раз усе обдумати та знайти найкращі ідеї. Тому, щоб впоратися з конфліктами, потрібно навчитися слухати один одного й бути готовими йти на компроміси. Це зробить парафію ще міцнішою.
Тож пам’ятаймо, як цього вчить нас пастирський лист до вірних УГКЦ «Жива парафія — місце зустрічі з живим Христом» (2011 р. Б), що Господь Ісус безнастанно діє в наших спільнотах через Святого Духа, посилаючи Його дари на розбудову і зростання свого Тіла. Святий Павло навчає про це так: «І він [Христос] сам настановив одних апостолами, інших — пророками, ще інших — євангелистами і пастирями, і вчителями, для вдосконалення святих на діло служби, на будування Христового тіла, аж поки ми всі не дійдемо до єдности в вірі й до повного спізнання Божого Сина, до звершености мужа, до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 11–13).
о. Іван СТЕФУРАК,
головний редактор
