Чи завжди я вірила в Бога? Так, скільки себе пам’ятаю. Звісно, я не була надто зразковою вірянкою: не молилася перед обідом, не ходила до церкви щонеділі, не дотримувалася усіх постів, але душею я завжди щиро вірила й молитви завжди були від серця.
А от чи вірила я в людей? У близьких, рідних та друзів звичайно вірила, а от сторонніх людей завжди сприймала нейтрально, як то кажуть: «не влаштовуй очікувань, то й не матимеш розчарувань». Але війна змінює світ, змінює людей, змінює ставлення. Ця війна віроломно зламала моє звичне життя, однак укріпила віру в Отця нашого та подарувала віру в людей.
Моя історія нічим не виняткова і не різниться від тисяч історій людей, яких 24 лютого 2022 року розбудила війна. Просто хтось дізнався про неї з новин, а я прокинулася від звуку вибуху. І тут одразу пішли дзвінки друзів, котрі, як і я, були спантеличені подіями, що відбувалися. В ліжку мирно спала моя родина, солодко сопіла носиком моя маленька донечка, а я, тремтячими руками тримаючи телефон, намагалася вбити запит в інтернет, аби зрозуміти чи усвідомити реальність війни.
У нас не було зібрано ніяких тривожних валізок, ми не планували виїзду з Києва чи то з країни, ми вірили в здоровий глузд політичних діячів світу, та раптом світ збожеволів. Ми намагалися не піддаватися паніці, розмірковувати тверезо. Розуміли, що виїхати з міста нам не вдасться, бо через величезні затори значно збільшуються витрати пального, якого в нас і так було обмаль, а кілометрові черги на заправні станції позбавляли ілюзій щодо можливостей заправити авто. Тож той день ми просто чекали. Не знаю чого.
Може вірили, що ввечері все закінчиться і світ знову стане мирним? Здавалося, що то просто поганий сон і треба прокинутися, але прокинутися не вдавалося. Важкими ударами в скронях приходило усвідомлення дійсності – ВІЙНА.
Я дивилася на свою доньку, що звично гралася іграшками, лізла до мене на руки та вимагала погратися з нею, і дещо заздрила її дитячій безтурботності. А ще я потай від неї плакала й просила в неї пробачення, що не вберегла її від війни.
Звичайно, в ніч на 25 лютого ніхто не спав, окрім доньки. Та й її я вклала спати одягненою, аби в будь-який момент можна було вийти з дому. Я лежала поруч із нею, дивилася безперервний потік новин по телевізору і боялася відійти хоч на хвилинку, боялася, що можу не встигнути закрити її собою. А близько четвертої ранку за вікном стало видно спалахи. Вже потім я дізналася, що то спрацювала наша ППО. У той момент для мене то був справжній вибух. А потім ще кілька. Останній ми спостерігали, вже сідаючи в автівку.
Ми не мали чіткого плану дій, ми не розуміли, куди їдемо. Ми просто їхали в західному напрямку. За спиною залишався дім, родичі, котрі проживають у центральній частині країни та в столиці. А ми їхали наосліп. Хвала Господу, нам вдалося заправити машину, це вже давало віру в правильність наших дій.
Того дня ми приїхали в місто Корець, що на Рівненщині. Про місто почула вперше, точніше я просто побачила його на карті, тож саме там вирішили заночувати. Готелю там немає, друзів і знайомих – також, отож ми приготувалися до ночівлі в автівці. Але про всяк випадок (мабуть, щоб очистити своє сумління перед донькою, що я зробила все від мене залежне, аби забезпечити їй нормальні умови існування) я написала в групі міста в мережі Facebook запит про оренду житла на одну ніч. І ось тут я усвідомила безмежність людської доброти. Відгукнулася дівчина, вже за 5 хвилин вона стояла переді мною й дала ключик від будинку, в якому зараз ніхто не живе. У мене був шок: вона бачить мене вперше в житті і пускає в оселю, навіть не питаючи документи. Пускає безкоштовно, просто так! А коли ми зайшли до будинку, я зрозуміла мотив її дій. З порогу я побачила два знайомі образи: ікону святого Миколая та величезну картину із зображенням Ісуса Христа. Я зрозуміла, що людина, яка вірить в Бога, має вірити в людей.
Зранку ми продовжили свій шлях на захід. Куди їхати, ми все ще не знали. Чомусь у голові спливло місто Івано-Франківськ. Та чи безпечно там? Чи варто туди їхати? І тут я згадала, що багато років тому на одному з освітніх заходів у Києві я познайомилася із вчителькою з Івано-Франківська. Протягом усіх цих років наше спілкування обмежувалося ще кількома випадковими зустрічами та привітаннями одна одної зі святами. Тож я набрала номер – і мене впізнали! Ба більше, на моє питання: «Чи безпечно зараз у місті?», мене одразу запросили до себе. У той момент пані Світлана стала для мене своєрідним місточком у майбутнє, моїм компасом.
І ось ми вже їхали не будь-куди, ми їхали за чітким напрямком і адресою. Вона не просто зустріла й нагодувала нас, а й знайшла нам житло. Ми знову переступаємо поріг чужого житла, що має прихистити нас. А зі стін на мене дивляться вишиті образи Ісуса Христа та Святого Миколая.
Війна триває, коли вона закінчиться, не знає, мабуть, ніхто. Та я знаю, що з нами Бог, з кожним із нас. Його дух є в кожному з нас, у цьому я впевнена, як ніколи. А отже ми обов’язково переможемо.
Кожного дня я дякую Богові за Його доброту до мене та моїх близьких, за тих людей, яких Він посилає на моєму шляху. Молю Господа захистити Україну та всіх нас. Саме Бог може закрити над нами небо від ворожих куль.
Світлана,
біженка з м. Києва.
