Триває місяць травень, який присвячений Пресвятій Богородиці. В цьогорічних умовах війни Богородиця промовляє до кожного з наших сердець ще більше по-особливому. Вона своїм прикладом допомагає кожній людині вистояти на цій «земній долині сліз», не зламатися і прийти до особистої перемоги, до Воскресіння. Але як же Вона, така сама людина, як ми з вами, проста жінка, зуміла пройти крізь усі труднощі та бути щасливою? На це запитання дає нам чітку й однозначну відповідь Євангеліє від Луки: «Щаслива та, що повірила, бо здійсниться сказане їй від Господа» (Лк. 1, 42. 45). Що ж означає повірити і яка моя особиста віра?
Нераз людині приходять сумніви щодо існування самого Бога, але гармонійний всесвіт (макрокосмос) та людський організм (мікрокосмос) настільки спроєктовані та розумно створені, що навіть найбільших скептиків наводять на слід Творця. Коли ж ми, християни, говоримо про віру, то тут йдеться вже про щось значно вище. Тут уже не стоїть питання віри чи не віри у Бога, бо Бог вже є тут і тепер присутній у моєму житті. У християнина в контексті віри стоїть питання в іншому: чи є моя віра в часі найважчих життєвих випробувань такою, як у Богородиці? До цього закликав нас і сам Христос: «Істинно, істинно говорю вам: Хто в мене вірує, той так само діла робитиме, що їх я роблю. А й більші від них робитиме» (Ів. 14, 12).
Отже, віра є запорукою для чинення чуда. Але творення чуда в житті християнина це не є якісь надпотужні можливості, це не є помах чарівною паличкою, ні, це жертвування собою заради іншого. На жаль, коли ми стаємо на цей шлях, злі сили відразу вступають з нами в боротьбу. Нашіптують нам, мовляв, для чого собою жертвувати, якби Бог був Любов, то Він би не допустив стільки терпінь. А люди, що люди? Це лише жалюгідні самолюбні створіння, заради них не варто жертвувати собою… І такими нашіптуваннями злі сили розбивають нашу віру та єдність з нашим Творцем, з братами і сестрами. Дияволу вдалося порушити єдність гріхом ще тоді, в Едемському саду. І йому вдається робити це щоразу, коли людина грішить. Гріх стає прірвою між нами і Богом: як великий камінь не дозволяє воді текти з джерела, так гріх не дає благодаті Божій вільно приходити до нас, живити нас.
Повірити Богові – означає у своїй вірі дійти до розуміння, що Христос перший прийшов у цей світ, щоб побороти зло. В подальшому ході історії всі, хто повірив у Нього, покликані продовжувати цю місію. І саме таким Бог допомагає в боротьбі. Ми хочемо, щоб Він чудом змінив усе у всесвіті замість нас. Але чи в такому всесвіті буде місце людині? Ні, звичайно. Бо якщо Бог чудесним способом робитиме усе замість нас, то людина не буде більше вільною істотою… Чи повірили ми, що Бог допомагає нам у боротьбі? Чи при першому розчаруванні, приниженні, невдачі нам не хочеться просто все покинути, звалити на плечі інших, дочекатися, як хтось інший принесе нам перемогу?
Чи зуміємо ми через справжню віру прийти до єдності з Творцем та нашими братами і сестрами?
Єдність – це неймовірний простір сили, якого ми прагнемо. Єдність – це коли ми усі злучені одне з одним у своєму Творцеві, в любові й порозумінні. Єдність – це стан раю і абсолютної гармонії, яку створив Бог. Тому лише справжня віра веде мене до єдності, робить мене сильним і допомагає подолати усі труднощі та чинити ті діла, які чинив Христос і Богородиця, і навіть при найгірших труднощах залишатися блаженним, тобто щасливим.
Тож будьмо сильними у вірі, але пам’ятаймо, що сильних не люблять. Вони невигідні. Ними навряд чи можна маніпулювати. Сильні вміють відчувати себе, знають свої права і не готові від них відмовлятися. Вони вміють бути щасливими, незважаючи ні на що. Вони мають сильне коріння, яке неможливо вирвати. Їхні принципи, гідність та віру зруйнувати непросто. Вони здатні витримати будь-яку правду, удари долі, тортури, зради та бурі власних емоцій. Вони не бояться болю: вони вже пройшли своє особисте пекло і вміють перетворювати рани в мудрість, вміють радіти життю, зберігаючи красу і ніжність у своїх серцях. Вони не блукають (не мародерствують) по чужих вулицях, не торгують щастям (тим паче, гуманітарною допомогою), не нав’язують «братню» любов.
Сильні у вірі, пізнавши справжнє почуття любові, приймають його як неоцінений дар і ніколи не зраджують тих, кого люблять. Сильні удосконалюються та поглиблюються. Кожен з них несе свій особистий хрест, не даючи йому впасти на плечі інших.
Коли вони роблять помилку, то встають і виносять з неї урок, замість того, щоб звинувачувати когось іншого. Хто збагнув це, той щасливий вже тут і тепер разом з Марією, бо і йому здійсниться все сказане нам у Святому Письмі від Господа.
Тож будьмо і надалі сильними у вірі на шляху до перемоги!
о. Іван СТЕФУРАК,
головний редактор.
