Нещодавно я випадково став свідком розмови одного хлопчика зі своєю мамою, на вигляд рочків 8-9, який з неймовірною радістю розповідав їй про досягнуті успіхи. «Мамо, ми маємо відсвяткувати це, я сьогодні отримав у моєму тік-тоці десятитисячного підписника». На почуте я не стримався і запитав його: «Ти, мабуть, дуже талановитий, якщо вмієш так успішно захоплювати аудиторію? Ти знімаєш якісь цікаві відео?». На що хлопчик спершу доволі сором’язливо, а згодом з великим ентузіазмом розповів наступне: «Я захоплююся і розповідаю в тік-тоці про динозаврів. Але я вам відкрию один маленький секрет: у тік-тоці чим більшу дурницю ти закидаєш, тим більше в тебе лайків»… І що тут скажеш, вустами дитини говорить істина!
На цьому кумедному прикладі я б хотів перейти до чогось серйознішого або нетрадиційно перейти від комедії до трагедії… Отож, як відомо, за даними московського «Левада-центру», який, між іншим, у росії був оголошений іноземним агентом, рейтинг підтримки путіна після початку війни зріс до приголомшливих 83 відсотків…
І тут мені пригадується інша історія. Коли я ще був студентом на факультеті журналістики у Римі, пригадую, як на одному із занять викладач поділив нашу аудиторію по групах, перед тим продемонструвавши нам відеоролики виступів відомих диктаторів. Вони відображали велелюдні маніфестації, на яких маси шаленіли, аплодуючи своїм кумирам… Згодом завданням для студентів було проаналізувати стенограми тих виступів. Моїй групі випала одна із промов Беніто Муссоліні. Нашому здивуванню не було меж. Коли ми переглядали відео, неначе все гаразд: є запальна промова і є вкрай позитивна й схвальна реакція мас на площі. Але, читаючи стенограму, мимоволі розумієш, що це лише окремі популістські та вкрай дискримінуючі фрази, які не мають ніякого зв’язку між собою та загального змісту… Тож у мене як тоді, так і тепер виникає запитання: чому маси так люблять своїх диктаторів?
Читаючи давньоримських істориків Тита Лівія, Публія Корнелія Тацита і Гая Світлонія Транквілла, розумієш, що любов мас до тиранів-садистів дуже давнє явище. Адже смерть Тіберія, Нерона, Клавдія, Калігули темні народні маси сприймали як втрату рідного батька, не розуміючи, як жити далі без деспота…
І як не дивно, але відповідь криється в доволі простій істині. Вожді, як правило, – це люди, наділені тонким, нерідко параноїчним, а водночас і шизофренічним почуттям, яке їм допомагає увійти в роль іншого. Вони добре відчувають маси та вміють уподібнитися до них, щоб останні віднайшли себе у вожді. Для цього необхідно дуже небагато: демагогія і крикливі, помітні гасла, що нагадують про ще більш примітивну «велику колективну віру». Вождь-демагог повинен дати одномірній людині з маси відчуття особистого зв’язку, близькості, змусити екзальтованого конформіста і невдаху розділити з ним, вождем, загальну ідею, світогляд, зачарувати і звабити його найпримітивнішим кличем на кшталт: «заводи — робітникам, земля – селянам»; «в Україні повсюди вороги, нацисти та запроданці заходу!»; «нам потрібна військова спецоперація, бо інакше вони першими б напали» тощо.
Найважливіше у цій справі — позбавити народ самостійності, інтелектуальності й не просто інакодумства, а навіть жалюгідних проблисків найменшої критичності. Тиранія і роздум, диктат і свобода абсолютно несумісні…
Але виникає запитання, чи у всьому цьому жахітті маси, які підтримують диктатора з моральної точки зору, є його жертвою, чи все-таки – співтворцем, а відповідно і співвідповідачем за всі жахіття? І чи можна взагалі говорити сьогодні про «колективну відповідальність» усіх росіян?
Як відомо, християнське вчення містить поняття про первородний гріх, яке проголошує, що людська природа через гріх прародичів була спотворена і ця потворність дісталася у спадок нащадкам. Однак моральне богослов’я Католицької Церкви робить не стільки наголос на успадкування самої вини, яку змиває Таїнство Хрещення, як радше на зіпсованість людської природи, яка часто схиляє нас до гріха.
Моральне зло – гріх – створює страждання, яких одні люди завдають іншим, і нерідко це набирає колективних обертів. І в цьому всьому наша особиста відповідальність залежатиме від того, наскільки ми коритимемося цьому колективному злу. Адже будь-яка людина має внутрішній моральний компас, який у християнстві називається природнім законом. Іншими словами кожна людина, будучи створеною на образ і подобу Божу, по своїй природі наділена сумлінням, яке промовляє їй, що вбивати, красти, ґвалтувати і т.д. є злом. Тому вічно сплячі маси, які потурають цьому всьому, не можуть виправдовуватися, що, мовляв, я не розумів, не знав і т.д.
Совість повільно розбудить кожного і приведе до усвідомлення, що рано чи пізно за злочини влади доведеться відповідати всім, що за авантюри, диверсії, державний тероризм, насильство треба розраховуватися, як це робили німці 1945-го, що брехня і пропаганда не можуть бути вічними та безкарними. Навіть зомбовані з пелюшок рано чи пізно, нехай повільно, але починають прозрівати, перетворюючи сон нинішніх фюрерів на нічні кошмари. Ці перші проблиски ми вже можемо спостерігати і в тій самій росії, хоч, на жаль, все іде дуже повільно…
Тож з християнської точки зору ми можемо говорити не стільки про колективну відповідальність, скільки про колективний злочин, відповідальність за який несе кожен в міру того, наскільки він відповідав на закон Божий та запити власного сумління в тій чи іншій ситуації колективного зла.
Як відомо, концепція колективної відповідальності народилася в західній філософській думці в контексті пост-нацистської Німеччини. І цікаво, що вісімдесят років тому вина в нацистських злочинах покладалася не лише на Адольфа Гітлера та еліти Третього Рейху, але й на увесь німецький народ, над яким Американська військова адміністрація здійснювала денацифікацію та перевиховання (re-education). Німців змушували відвідувати місця страт та масових поховань в’язнів концтаборів, деколи – ховати їхні останки. Всюди в містах розвішувалися інформаційні плакати про нацистські злочини з назвою «Ці злочини – ваша провина!». Щоб отримати продуктові талони, німці повинні були переглянути документальні фільми про нацистські табори смерті. Аргументи «ми не знали» чи «ми нічого з цього не робили» не приймалися: співвідповідальність покладалася на всіх громадян. Що ж до процесу денацифікації, то все поствоєнне населення Німеччини було розділене на 5 класів: виправдані (Entlastete), симпатики (Mitläufer), ті, чия провина була незначною (Minderbelastete), винні (Belastete) та головні винуватці (Hauptschuldige). Від того, до якої категорії потрапляла людина, залежало її покарання. Класифікацію німців мали здійснювати суди. Але важливо, що до категорії «винних» потрапляли всі чиновники та військові Третього Рейху.
На тлі цього всього в 1946 році сам представник того ж німецького народу філософ Карл Ясперс прочитав курс лекцій, який згодом видав книгою під назвою «Питання про вину» (“Die Schuldfrage”). Він виділив чотири види вини німців: кримінальну, політичну, моральну та метафізичну. Кримінальна вина – це безпосередньо здійснювати злочини. Політична – бути громадянином країни, яка здійснювала злочини. Моральна – виконувати злочинні накази. Метафізична вина – не протидіяти злу. Всі ці види вини на думку Ясперса індивідуальні. Єдина, яку він вважає колективною, це політична провина. Тому що будь-яка влада в ХХ столітті походить від народу. І якщо влада починає чинити злочинні речі, а народ не виступає проти неї, значить він таємно схвалює ці злочини. Навіть якщо вони не голосували за цю владу, вони нічого не зробили, щоб її зупинити. І тут аж ніяк не сховатися за виправданням «я не цікавлюся політикою».
Порівнюючи нацистську Німеччину з сьогоднішньою росією і зокрема масовими висловлюваннями росіян після терористичних ракетних обстрілів центру Вінниці, дивно, чому більшість Заходу все ще досі називає це жахіття «війною путіна проти України», а не «війною росіян проти України»?
Можливо, якимось чудесним способом цю статтю прочитає хоч один росіянин і призадумається. А мені б хотілося їм пригадати, як уся Україна разом з ними оплакувала серію терористичних актів з вибухами будівель “Норд-Ост”, Беслан та інших. Хочеться пригадати, як українці разом з росіянами оплакували трагедію підводного човна «Курськ» та багато іншого… Може сьогодні знайдеться і серед них хоч невеличкий відсоток тих, які сокрушать своє серце і запитають себе, чому ж вони, будучи отруєні путінською пропагандою, так сильно ненавидять Українців?…
Пам’ятайте: за масові злочини терористичної влади доведеться відповідати всім, хто сьогодні потурає цій владі, йдучи проти голосу власної совісті, проти природнього закону. Почуйте це! Жодна потуга світу не має сьогодні такої великої сили, як ви, громадяни росії, щоб зупинити це божевільне кровопролиття. І це не моє відкриття, про це вже до мене неодноразово вам промовляла ваша совість.
Відповідь рано чи пізно доведеться дати.
о. Іван СТЕФУРАК,
головний редактор.
