Непрохана війна схилила мене у бік ненависті до ворогів. Що мені з цим робити? Це, мабуть, сьогодні питання номер один, яке не дає спокою попри уже і без того безлічі переживань, з якими українці зустрічаються щоденно через жахіття війни…
Війна – це завжди горе, небезпека і ризик, які, в свою чергу, породжують нечуваний стрес і переживання. І як відомо, чисто з медичної точки зору, відчуття небезпеки накопичує в людському організмі надмірний викид адреналіну, який, у свою чергу, акумулює нечувані сили людського організму, щоб негайно подолати небезпеку. Якщо це трапляється один раз, то, звичайно, тут більше користі, аніж шкоди. До прикладу, під дією викинутого адреналіну нам вдається перестрибнути височезний паркан, який у звичайних обставинах нам був би не під силу, а так ми можемо втекти від нападу злого собаки. Проте, коли чи не щоденні сирени та постійні трагічні новини накопичують цей адреналін регулярно, ми стаємо вкрай збудженими і роздратованими. В когось це переходить у хронічне безсоння, а в когось навіть доходить і до панічних атак… І прояв ненависті у всьому цьому – це радше безпорадність в ситуації, вираження інстинкту самовиживання та пошук самозахисту, аніж прояв агресії й просто люті. Але це, в свою чергу, породжує ще більші страждання, адже людина, яка перебуває в постійній ситуації ризику та небезпеки ще й до того картає себе, що вона стала ненависником та нерідко бажає смерті ворогам…
Схожі почуття переживав і старозавітній псалмопівець. Серед псалмів, якими ми часто молимося в церкві чи вдома, є декілька, що «насторожують» вухо уважного молільника своєю жорстокістю, бажанням зла проти ворога. Мова йде про псалми, що містять прокляття (Пс. 5; 16,13-14; 27,4-5; 34; 54; 57; 58; 82; 108,6-20; 136,7-9). Всі ці псалми належать до літературного жанру, який називається «благання», що має на меті випросити в Господа визволення від поневолення ворога. Найбільш «жорстоким» серед згаданих псалмів є 108. Як приклад, можемо навести декілька стихів з цього псалма: «Постав над ним грішника і нехай стане диявол праворуч його» (6); «нехай дні його будуть короткі, і гідність його нехай прийме інший, нехай будуть сини його сиротами, і дружина його вдовою» (8-9). Чи Псалом 136, 9: «Блажен, хто візьме і розіб’є об камінь діти твої…». У цих псалмах зустрічаємо такі слова, що волосся стає дибки, і мимоволі ставимо собі запитання: як такі вислови могли увійти в канон Святого Письма? Адже, на перший погляд, вони суперечать християнській заповіді про любов і прощення та висловлюють жагу помсти.
У цій жахливій ситуації війни нерідко і в нашу молитву закрадається почуття ненависті та помсти до ворогів. Тож, чи нам, християнам, схоже, як це робив псалмопівець, можна молитися тими ж псалмами прокляття? Відповідь на це запитання залежить від того, як ми поставимо себе перед ними. Цікаві пояснення цьому всьому знаходимо серед ряду Біблійних досліджень та коментарів. Отож, насправді існує педагогіка молитви, якої ці Псалми хочуть навчити нас.
Офіційним місцем, належним чином встановленим для читання псалмів, був храм, де побожний ізраїльтянин зустрічав «Обличчя Бога». Стверджувати, що хочеш піти до храму, було еквівалентно тому, щоб сказати «al Panaj», тобто йти до присутності Господа. Отже, якщо псалмоспівець, який постраждав від несправедливості інших і відчував через це почуття ненависті та помсти, пішов до храму помолитися, що він насправді робив? Він просто переказував і передавав Богові, без сорому й притаювання, негативні почуття свого серця. І ось педагогіка цих Псалмів. Якщо ми також спробуємо, коли нас атакують ті самі почуття, сказати Богові, без сорому, що ми відчуваємо в серці страх, лють і нерідко бажання помститися і з цим ми, «втомлені і обтяжені», приходимо до Нього, нашого Небесного Батька, з благанням про захист, ми Його не засмутимо. Передаючи Йому в такий спосіб свої бажання помсти, ми до певної міри відмовляємося від їх виконання і залишаємо Йому весь суд. Ми приходимо до Нього з серцем, повним гіркоти, і розповідаємо про все Богові саме в той момент, коли наші думки найбільше лютують.
Я виливаю усе це перед Богом без фальшивої скромності. Я підводжуся перед Його Обличчям з моїм обличчям, забрудненим усіма негативними думками, які його пронизують. Я розмовляю з Ним як із люблячим Батьком, Якому довіряю. Моє серце відкриває Йому увесь мій біль. Молитва псалма стає подібною до отвору серця, де воно оголює всі свої думки, добре знаючи, що, перетворюючи свої почуття назад у молитву, я віддаю свою справу Богові. Він і тільки Він віддасть мені справедливістю проти моїх супротивників, і зробить це «по-своєму»: навертаючи їх і зупиняючи зло!
Молитва цих псалмів має на меті допомогти вийти із свого внутрішнього світу, майже як зізнання перед Богом, щоб звільнитися з наших поганих думок, а водночас звільнити наш організм від негативної дії надмірно накопиченого через страх адреналіну. Бог слухає ці наші думки як добрий Отець і «сповідник» і каже нам, що ми добре вчинили, що розповіли Йому про все. Роблячи це, насправді ми дозволили Йому звільнити наші серця, заспокоїти їх і виконати акт повної довіри Йому. А Він добре знатиме, що робити з нашими ворогами. Тоді ці псалми, хоч і насильницькими мовами – справді типовими для стародавніх культур – не просять у Бога нічого, крім благодаті миру та прощення. Вони вводять нас до молитви, коли у нас домінують лише негативні думки. Така молитва покликана заспокоїти нас та пригадати нам, що ніколи раніше ми нікого не ненавиділи, нікому не бажали смерті. Але до нас увірвалося непрохане жахіття війни, кожного дня на наших очах смерть і сльози. Така молитва неначе виправдовує нас в тому, що нам не є легко говорити про примирення та прощення вже в той момент, коли ми ще елементарно повинні проявити самозахист для того, щоб просто вижити. Водночас така молитва покликана звільнити нас від почуття гніву та виховати у нас чесноту мужності. А ця остання не ставить собі за мету просто ненавидіти і вбивати ворогів. Ні, мужність долає страх і запрошує мене, щоб зупинити несправедливого нападника заради любові не стільки до самого себе, як заради любові до наших ближніх, особливо слабших, жінок, дітей, яких на наших очах ґвалтують і вбивають…
Тож хочу заспокоїти кожного мені дорогого брата і сестру українця: ми не є ненависниками і ми не є агресорами, ми не розпочинали цього жахіття і ми не бажали нікому смерті. І Господь це знає! Тож відкриймо Йому наші серця у щирій молитві, не приховуючи навіть нашого гніву до ворогів, благаючи Його, щоб Він звільнив нас від нього, перетворивши його в свою справедливість, і прийшов нам на допомогу.
А коли закінчиться це жахіття і буде повністю переможене рашистське зло, а нащадки агресора згодом, можливо, таки покаються і відбудеться певне загоєння ран, то і ми, як миролюбивий народ поволі, наскільки це буде можливо, шукатимемо якихось шляхів примирення. Саме тоді прийде час відкинути будь-які почуття помсти і прислухатися до слів Апостола Павла: «Самих себе не відомщайте, любі, а дайте місце гніву, написано бо: «Мені належить помста, я відплачу», – говорить Господь. Але коли твій ворог голодує, нагодуй його; і коли має спрагу, напій його, бо, роблячи це, ти накопичуєш йому на голову розпалене вугілля. Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром».
Так і чинитимемо. Але навіть і зараз, коли ми ще перебуваємо у фазі оборонної війни, нам не потрібна ненависть, нам потрібна виключно чеснота мужності на різних рівнях і різних фронтах, щоб якнайшвидше перемогти зло та встановити довготривалий мир.
Допоможи нам у цьому, Господи!
о. Іван СТЕФУРАК,
головний редактор.
