Завдяки написам на банках тушкованок для вояків ООС (АТО) Марія Грушецька створила міцну родину і тепер з двома синами знову допомагає українській армії.
«А ми знову отримали тушкованки від волонтерської команди «Богданчик і тушканчик», — похвалився в одній з телефонних розмов мій колега-журналіст, який зараз захищає Україну від російського агресора.
«Дивна якась команда, і назва така… смішна», — відповіла я.
Опісля колега розповів мені, що харчі їм надсилає родина вояка: дружина Марія та двоє синів. За мить чоловік додав, що якби не тушкованки, то й родини цієї не було б.
«Усе почалося в 2014-ому. Але… ти краще сама розпитай все Марію. Буде для тебе цікава історія», — сказав на прощання колега та написав мені номер телефону жінки.
Мене ця історія дуже зацікавила, але я кілька тижнів не наважувалася зателефонувати. Бо як запитати жінку, чоловік якої воює, як вона з коханим познайомилася. Чи буде це доречно, тактовно, і взагалі, як вони зараз живуть, чи має вона час на розмови… Та в одну мить я наважилася, бо цікавість перемогла.
Спочатку мене, як і передбачала, очікувало розчарування. Марія не хотіла нічого розповідати, казала, що втомлена, та й «вивертати душу на люди» не бажала. Проте в нас знайшлася спільна тема: діти. Я розповіла їй про свого сина, вона — про своїх двох синочків. Так ми передзвонювалися кілька днів. Врешті жінка погодилася поділитися своєю історією життя й кохання.
«У мене до Революції Гідності була інша родина. Я була одружена з Миколою, якого знала з дитинства. Він працював інженером на будівництвах у Києві, я — вчителювала та, як і годиться вірній дружині, чекала чоловіка з довгих відряджень», — розповідає з сумом Марія.
У 2010-ому році в пари народився синок Богданчик. Новоспечені батьки були щасливі. Допоки дружина була в декретній відпустці, Микола вирішив поїхати на заробітки в Німеччину. Казав, що там втричі більше платять, та й хоче навчитися європейських технологій, аби згодом вдома більше заробляти, як кваліфікований спеціаліст. Марія не дуже хотіла відпускати чоловіка, наче передбачала, що ця поїздка розлучить її з коханим. Проте Микола переконав дружину, та й грошей молодій родині бракувало, бо вони збиралися купити квартиру в обласному центрі.
…Із Німеччини Микола не повернувся. Через півроку написав Марії, що… зустрів нове кохання, полячку Ельжбету, з якою він буде жити.
«А як же наша родина? Та ж ми церковний шлюб брали, присягали бути завжди разом, синочок у нас…», — плакала Марія. Чоловік відповів, що він сина він не відмовляється, буде надсилати гроші для нього, а щодо шлюбу, то нехай жінка не переймається, бо він пішов до церкви за наполяганням Марії.
«Ти ж знаєш, що для мене релігія, церква, обряди — це щось далеке, не для мене і не про мене», – різко відповів Микола.
І справді на противагу Марії, яка була доброю християнкою, Микола до церкви був байдужий. Шлюб пара взяла за великими проханнями і вмовляннями Марії. Микола заледве витримував передшлюбну катехизацію. Це бачив священник, але шлюб все таки дав, бо перешкод для церковного вінчання у пари не було.
Марія дуже важко пережила зраду чоловіка. Про це вона, звісно, розповіла пароху храму, до якого ходила, і який вінчав її з Миколаю. Отець Володимир також переживав за добру парафіянку. Але сказав, що коли є зрада одного з подругів, то інший може звернутися за церковним розлученням. Марія ще кілька разів вмовляла Миколу повернутися, казала, що, хоча їй буде важко, однак готова пробачити зраду. Але чоловік навіть слухати не хотів. Щоправда родину навіть у РАЦсі довго не розлучали, бо була маленька дитина. Але згодом таки розлучили. Марія переживала і навіть чути не хотіла про нові стосунки. Далі в Україні почалася Революція Гідності, згодом – війна на Сході.
Жінка, попри те, що Богданчик був маленьким, допомагала людям на Майдані, а згодом почала готувати тушкованки для бійців АТО.
«На етикетках, які я клеїла на банки тушкованок, писала: «Повертайтеся живими та поверніть банки» і далі додавала свою адресу.
Зараз так пишуть багато волонтерів, а в 2015, відколи я почала готувати їжу для вояків, це робили дуже мало», — оповідає Марія і додала, що хоча й не особливо, але сподівалася на те, що хтось з вояків таки поверне її банки. А ще молилася за всіх захисників України, сповідалася та причащалася. Із собою до храму завжди брала Богданчика, привчаючи сина з перших років життя до молитви та відвідин церкви.
У лютому 2016-ого у хату Марії постукав високий чоловік у формі, за плечима мав наплічник, опирався на паличку. «Слава Україні, хазаюшка. Я тут… еее…. той… банку хочу повернути… М’ясо було дуже вкусне», — з характерною східноукраїнською вимовою, ніяковіючи, промовив незнайомець та простягнув Марії банку. Жінка неабияк здивувалася і запросила вояка до хати. За мить познайомилися. Героя звали Сергієм, він жив у Харкові, працював у IT-галузі. Був на Майдані, згодом пішов захищати Україну, в бою був поранений, лікувався у Львові. Після виписки з госпіталю вирішив поїхати у сусідню Івано-Франківщину, аби… віддати банку від тушкованки добросердній волонтерці.
«Я була дуже здивована і радісна. А ще… Сергій, сподобався мені, як чоловік. Проте я ні нащо не розраховувала, думала, що в нього є родина. Та кохання з першого погляду… перемогло. І я наважилася затримати ще трохи в себе Сергія та розпитати про його життя», — зізнається нині щаслива дружина.
Чоловік простодушно і легко розповів Марії, що він — вільний козак, хоча два рази пробував створити родину. Але дві його співмешканки, на жаль, вибрали багатших. Марія теж розповіла чоловікові свою непросту історію. Біля столу увесь час крутився Богданчик, з яким вояк з перших хвилин знайомства подружився.
«Ви можете вважати мене легковажною, але я вирішила, що Сергій — моя доля. Тому я запропонувала йому залишитися в мене на кілька днів. Так, я ризикувала, бо справді нічого не знала про незнайомця, але серце підказувало, що це мій майбутній чоловік».
Так вояк залишився у Марії, згодом він познайомився з батьками Марії. Опісля пара поїхала до Харкова, аби запізнатися з родиною чоловіка. Марія та Сергій розписалися через місяць після знайомства, через півроку — повінчалися. Сергій, на противагу першому чоловікові Марії, дуже серйозно поставився до вінчання. Бо раніше він можна сказати майже нічого не знав про Бога, хіба лише, що був охрещений. Отець Володимир спочатку дещо здивувався вибору Марії і просив жінку добре подумати. Але після кількох розмов із Сергієм зрозумів, що чоловік дуже прагне стати добрим християнином і вінчаним чоловіком для обраниці.
У 2017-ому в Сергія і Марії народився син Тимофій. Пара, згадуючи історію свого знайомства, називала малюка «тушкованчиком». Бо якби не тушкованки Марії, то навряд чи жінка зустрілася б колись із коханим.
«Це вже буде його позивний, з народження», — казав щасливий батько. А 7-річний Богдан тоді вимовити таке слово ще не міг. Тому скоротив «позивний» до «тушканчика». Згодом Богданчик дізнався, що є такий маленький гризун, який живе в степах Слобожанщини, звідки родом дядько-тато Сергій.
«Чоловік після поранення більше на фронт не їхав і з дому допомагав побратимам. Чим, я не особливо цікавилася, бо то щось було з комп’ютерними програмами пов’язане, — продовжує жінка.
«Коли орки цього року захотіли захопити Україну, то Сергій, не вагаючись, пішов воювати. Я із синами допомагаю армії: готую тушкованки. М’ясо привозять волонтери, які згодом забирають готові консерви», — підсумовує Марія.
На банках жінка й надалі пише побажання воякам, а внизу додає: «Готувала волонтерська команда «Богданчик і тушканчик». І це не випадково, бо 12-річний Богдан постійно допомагає мамі. Підліток каже, що хоче стати кухарем у мирній державі. А зараз він робить все для перемоги.
5-річний Тимко «тушканчик» тішить всіх радісним сміхом і співом «Червоної калини. Разом вони — волонтерська команда «Богданчик і тушканчик», яка молиться, працює та чекає перемоги та щасливого повернення татка з війни.
Сабіна РУЖИЦЬКА.
