Після півтора року війни західне суспільство аж ніяк не втомилося, як цього сподівався агресор, підтримувати Україну, яка бореться за власне виживання, свободу і незалежність. Проте, попри побачені жахіття, які накоїли окупанти в Бучі, Ірпені, Гостомелі, Харкові і нещодавно на Херсонщині та в багатьох інших містах і селах України все ще де-не-де й досі існують невеличкі політичні партії, такі собі найняті друзі «великої росії», які з власної меркантильної вигоди немовби танцюють на кістках полеглих українців… А їхніми першими жертвами стають найчастіше учасники різного роду пацифістських та антивоєнних рухів, які можуть і не підозрювати, що стали маріонетками в руках російських спецслужб. Метою цього впливу є, маскуючись під альтернативну думку чи антивоєнний рух, розбивати прозахідну коаліцію, яка підтримує Україну в боротьбі з окупантом.
Ще за часів радянського союзу цю спонсоровану з боку КДБ кампанію «пацифістів», націлену проти США і НАТО, тогочасний президент Франції Франсуа Міттеран охарактеризував як «ракети – на Сході, але мирні протести на Заході».
Сьогоднішні ж друзі москви під маскою пацифізму намагаються просовувати лобі в країнах Заходу щодо ненадання Україні зброї, щоб, мовляв, не було ще більшої ескалації.
Аргументи» застосовуються різні:
- нібито тамтешня влада спеціально перебільшує загрози для країн Заходу, щоб посилити політичний вплив у своїх країнах;
- нібито уряд намагається обмежити права громадян, підвищити тарифи, не підвищує зарплати і т.п., виправдовуючи свої дії необхідністю зміцнення власної оборонної потуги чи підтримки України, яка зазнала нападу.
Або ж навпаки – насаджується думка про неминучу рано чи пізно поразку України від більш сильного супротивника та необхідність уникнення в такому разі численних жертв і таке інше.
У всіх цих випадках мета завжди та сама:
- зміна громадської думки, зміщення акцентів;
- знеохочення усього суспільства до боротьби, до готовності захисту інтересів справедливого миру тощо…
Так, до прикладу, на початку листопада минулого року в Римі зібралася на маніфестацію за мир в Україні багатотисячна кількість людей. Організаторами заходу стали різні профспілки, громадські й політичні організації ультралівих, комуністів та ультраправих. «Мир, мир, мир, треба мир, негайно мир», – кричали там. «Жодних озброєнь Україні. Досить військових витрат», – розмахували транспарантами. «Ні НАТО! Ні Америці». «Викресліть війну з історії». «Ні – ядерній загрозі». І навіть «Досить антиросійських санкцій». Проте ні словечка не прозвучало там проти геноциду українського народу…
Схожі заходи з подачі провладної партії Fidesz неодноразово проводилися і в сусідній Угорщині.
А останніми місяцями росія почала просувати псевдомиротворчі ініціативи також і в сусідній та неабияк дружній до нас Польщі. Кремль тиражує там наративи про небажання України сідати за стіл переговорів. Особливо досяг успіху в цьому «Польський антивоєнний рух»…
У таких обставинах Україна повинна продовжувати активно апелювати до всього світу про те, що «мир» на умовах агресора – це не справжній мир, це лише тимчасова пауза в гарячій фазі війни, що вбиває справедливість!
У той час, як оборонна боротьба – це поняття наближене до християнського визначення «справедливої війни», яка стоїть на захисті справедливості!
Звичайно, бачачи кожного дня жахіття війни, хто, як не українці, сьогодні можуть свідчити цілому світові про те, що ідеальна форма співжиття між людьми та державами у цьому світі – це мирне співіснування. Проте жорстока реальність наполегливо переконує нас, що це майже неможливо, адже вся історія людства позначена постійними воєнними конфліктами… Тож агресор повинен бути зупиненим!
Справедлива війна…
Хіба війна може бути справедливою, де панує хаос, анархія, жорстокість і насилля?… Для християнського світогляду війна – це завжди зло. Однак існують окремі випадки, в яких війна є чи не єдиним засобом для запобігання більшого зла. Якраз оборонна війна і є одним із класичних випадків, коли її можна назвати справедливою.
Звичайно, важко говорити про справедливу оборонну війну в XXI столітті, коли агресор накопичив стільки зброї, що в момент його нападу сили були вкрай нерівні. Тому допомогу з боку Заходу, зокрема й зброєю, в контексті християнського вчення про справедливу війну можна розглядати як братню солідарність. Бо саме завдяки оборонній війні, хоч як би це парадоксально не звучало, залишається чи не єдина можливість осягнути мир, відбивши напад агресора, відновивши справедливість та направивши заподіяну шкоду.
Варто зазначити, що як теорія «справедливої війни», так і пацифізм прагнуть однієї й тієї ж мети: встановлення миру. Та все ж різні пацифістські течії й рухи не завжди в поняття «мир» вкладають розуміння відновлення справедливості, на що, навпаки, робить наголос вчення Католицької Церкви.
Мир — це не просто відсутність війни, це встановлення справедливості!
Пастирська конституція Другого Ватиканського собору Католицької Церкви про Церкву в сучасному світі «Gaudium et spes» (Радість і надія) 1965 року подає ось таке визначення миру: «Мир — це не просто відсутність війни; не зводиться він і до встановлення рівноваги між сторонами-суперниками, не виникає при деспотичному пануванні: вірно і точно зветься він “ділом справедливости” (Іс. 32, 17) [І ділом справедливості мир буде, а плодом справедливості — спокій та безпека довічна]» (Gaudium et spes 78). Таким чином, мир — це плід справедливості та любові, а війна походить від несправедливості, заздрості, недовіри, гордині. Як чітко бачимо з цього визначення, миром не можемо назвати відсутність пострілів у той час, як відбуваються постійні утиски та репресії; не може існувати миру, коли чиниться несправедливість, коли хтось несправедливо відбирає чиюсь власність, при тому не стріляючи.
Відтак отці Собору підкреслюють, що війна ще досі має місце в світі через гріховність людини і буде загрожувати світові аж до другого приходу Христа, Який утвердить вічний мир. З огляду на такий стан речей соборові отці зазначають, що «доки буде існувати небезпека війни, […] не можна буде відмовити урядам у праві на законну оборону, якщо всі засоби мирних переговорів будуть вичерпані» (Gaudium et spes 79).Також у цьому документі чітко розрізняється дозволеність ведення військових дій з метою справедливого захисту народу та неприпустимість вживання сили для поневолення інших народів. «Щодо тих, які посвятили себе служінню Батьківщині в рядах армії, то нехай вони вважають себе служителями безпеки і свободи народів. Вірно сповнюючи свій обов’язок, вони справді сприяють утвердженню миру», — підкреслює документ (Gaudium et spes 79).
Сьогодні не лише державні інституції, але й уся багатомільйонна українська спільнота, розкидана по всьому світу, покликана доносити як іноземним урядам, так і пересічним громадянам правду про те, що ми щоденно молимося за мир і прагнемо його більше від інших. Проте, опираючись на досвід, набутий ще з 2014 року, кожен українець добре розуміє, що росії непотрібні переговори, росії потрібна лише оперативна пауза для того, щоб перезавантажити свою військову вбивчу машину. Тому лобіювання таких формул, як «ненадання допомоги та заклик до мирних переговорів» — це виключно російські наративи, за якими приховані три слова: «примусити Україну здатися»…
Ми ж разом з Главою і Отцем УГКЦ Блаженнішим Святославом хочемо повторити, щоб нас почув цілий світ, що на шляху здобуття миру «Україна стоїть, Україна бореться, Україна молиться!».
о. Іван СТЕФУРАК,
головний редактор.
