Скільки трагічних історій написано про долю священничих родин: діти гинули в підпіллі, а батьків вивозили в Сибір. Однією з таких є розповідь про сім’ю отця Северина Габрусевича із села Вільховець, що на Перемишлянщині. Найстарший син Антон загинув ще у лавах Українських січових стрільців. Михайло був розстріляний німцями в Бабиному Яру, Іван загинув у таборі Заксенгаузені в 1944 р., а Володимира замордували енкаведисти вже по війні. Отець Габрусевич із дочками був вивезений і помер на засланні. Звичайно, що це не єдина свідома священнича родина з такою долею.
Рід Габрусевичів був дуже давнім. Прізвище Габрусевич походить від імені Габрусь, що є народною формою чоловічого імені Гаврило. Колись його засновник прибув з Кам’янець-Подільщини в Галичину, тут став священником. Відтоді священничий стан передавався в його родині від батька до сина. І релігійність, в глибокому розумінні цього слова, спарована з фанатизмом та вдумливістю, була чи не найважнішою прикметою характеру Габрусевичів.
Отець Северин Габрусевич народився 22 жовтня 1868 року у містечку Підгайці Бережанського повіту на Тернопільщині. Гімназійну освіту отримав у Бережанах 1888 року, а теологію, відповідно, в 1892 році у Львові. Був він людиною стриманою, врівноваженою, з філософським складом розуму. У 1892 році, після закінчення Львівської семінарії, одержав парафію в селі Вільховець. У село із собою привіз величезну бібліотеку, якою дуже дорожив і якою, якщо так можна сказати, пишався. Класиків німецької, французької, грецької, античної літератури читав в оригіналі. Заохочував до читання і парафіян, радо позичав книги з власної бібліотеки.
Отець Северин Габрусевич ніс селянам, де він душпастирював, не тільки Слово Боже, але й слово національної ідеї, культури, традиції. Він зі своїми синами зорганізував сільський театр. Як згадували сучасники, «селяни не просто вчили ролі і проговорювали їх, ні, вони пропускали їх через серце, проживали їх разом зі своїми героями. Попри загальну антиукраїнську політику тут звучала і українська мова, і українська пісня, а головне – українська національна ідея. Такі сходини гуртували селян навколо своїх звичаїв, рідного слова, культури. Несли ідеї добра, справедливості, любові до оточуючих».
Гідний подиву і наслідування принцип виховання дітей — їх о. Северин виховував у великій любові та строгій дисципліні. Строгість у вихованні й навчанні дітей поєднувалась із невимушеними розважними застільними бесідами. Вечорами, як посходилась вся родина, розмовляли на різні світські та політичні теми, розв’язували математичні головоломки, грали в шахи і навіть салонні ігри, зокрема й картярські, які духовенство переважно гостро засуджувало. Сини священника Габрусевича завжди були активними учасниками культурного життя села.
Але найголовнішим у сім’ї о. Габрусевича було те, що всі безмежно любили один одного, і завдяки цій атмосфері в родинному колі були присутні, жили навіть ті, що відійшли у вічність. А ще — неодмінне фізичне загартування задля прийдешніх життєвих випробувань, які, як розумів батько, неодмінно чекатимуть на його синів і дочок. Ще досі по селу (Вільхівці. – І.Д.) ходять перекази, як юнаки загартовували силу волі, бігаючи «голими» (напіводягненими) по кропиві, а взимку в коротких штанцях (бриджах) і легеньких літних кабатах влаштовували в лісі перегони на нартах, їздили на лижах на великі відстані, а ще вибігали в шортах босими на мороз і обтирали себе снігом». Також, аби тренувати силу волі, щодня робили руханку, займалися бігом, грали у волейбол.
Діти отця Северина Габрусевича: Антін. Первісток в родині, 1898 р. н., був січовим стрільцем, пізніше – вояком УГА, учасник боїв за Львів, разом з військом УНР брав участь у звільненні Києва 31 серпня 1919 р. Загинув у боях з більшовиками і похований під Києвом у братській могилі.
Іван. Народився 20 вересня 1902 року у селі Вільховець. Провідний член Групи Української Державницької Молоді. Член Проводу Союзу Української Націоналістичної Молоді, 1926 р. І. Габрусевич ламає богословську традицію свого роду, бо, після відбутої військової служби в польській школі для запасних старшин, записується на філософічний виділ Львівського університету й студіює філософію. Тут бере участь у студентському русі. В лютому 1930-го Іван — керівник підреферентури юнацтва в першій Крайовій Екзекутиві ОУН. В 1931 р. Іван Габрусевич — заступник Крайового Провідника ОУН С. Охримовича. 3 липня 1931 р., за дорученням Є. Коновальця, І. Габрусевич обіймає пост Крайового Провідника ОУН (з 03.07.1931 до 23.03.1932 р.). Нелегально виїжджає до Праги на зустріч з Є. Коновальцем і погоджується залишитись там у розпорядженні Проводу Українських Націоналістів. Навесні 1934 р. стає членом ПУНу, керує референтурою ідеологічного вишколу, організовує нове видання «Розбудова нації», співпрацює в Націоналістичній Пресовій Службі. На початку 1940-го стає членом революційного проводу ОУН, який очолив С. Бандера. Іван Габрусевич був одним із організаторів проголошення Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 р., він розробив концепцію і склад Українського Державного Правління.
Гестапо добре знало можливості І.Габрусевича, його авторитет в ОУН, тому він опинився серед тих «небезпечних» членів Організації, які були ізольовані політичною поліцією райху в одному з найстрашніших концтаборів нацистської імперії – Заксенгаузені. Тут 16 липня 1944 року в лічниці концтабору й загинув вірний син України, незламний борець за її ідеали. Йому минув 42 рік. На вівтар Вітчизни він поклав найдорожче – життя.
Володимир. Активний член Організації Вищих Кляс Українських Гімназій, один з її керівників (разом з братом Іваном). Організовує і проводить в кінці 1920-х рр. саботажні акції. У с. Вільхівці організовує просвітницькі заходи, започатковує товариства «Луг» та «Сокіл». Після арешту у вересні 1933 р. всю революційну і громадську роботу проводить в Бібрецькому повіті, є членом «Сокола» і «Просвіти». На той час працює в адвокатській конторі в Бібрці, а діяльність в «Соколі» та «Просвіті» використовує як прикриття для діяльності в ОУН. Допомагає відкривати «Читальню», організовує курси для неписьменних селян, збирає кошти на будівництво Народного Дому в Бібрці. Є одним з керівників ОУН в повіті.
В 1939 р., після приходу більшовиків, емігрував до Кракова, де разом з земляком-вільхівчанином Іваном Дендерисом заснували українські книгарні «Логос» і «Засяння». 30 червня 1941 р. до Львова прибула Середня Похідна Група Миколи Лемика, разом з нею – 100 членів ОУН, які мали організувати проголошення Акту відновлення Української Держави. Серед них був і Володимир Габрусевич. Організовує підпільні осередки, займається заготівлею зброї та продовольства, підготовкою до боротьби з окупантами в краї. Був одним з організаторів СБ ОУН Львівщини. Під час німецької окупації працював ревізором по торгівлі, що давало йому змогу вільно переміщатись скрізь, де тільки йому було потрібно. Не залишив після себе жодних слідів, псевдо невідоме. Тому КДБ шукав його ще в 1970-х рр.
Михайло. В 1939 р., після приходу більшовиків, разом з братом Володимиром семінарист-богослов Михайло емігрував до Кракова, де вступив до батальйону «Нахтігаль», в складі якого 30 червня 1941 року прибув до Львова, де брав участь у проголошенні Акту відновлення Української Держави. 6-7 липня 1941 р. «Нахтігаль» залишив Львів, а далі бійці легіону брали участь в боях під Вінницею. Зі слів сестри Надії, в одному з цих боїв Михайло Габрусевич загинув.
Надія. Активна пластунка, гурток «Лисички». В 1930-му вступає в ОУН. Після закінчення у Львові гімназії «Рідної Школи» у 1932 р., працює в Науковій бібліотеці при Львівському університеті. Проводить вишколи для молодих членів Юнацтва, активно працює в референтурі пропаганди ОУН. Під час німецької окупації розповсюджує листівки, нелегальну націоналістичну літературу, виконує функції зв’язкової. Після відступу німців Надія повертається до батьків до Вільхівця. Разом з Катериною Зарицькою (псевдо «Монета»), Галиною Дидик (псевдо «Анна») виконують вказівки Р. Шухевича. 26 жовтня 1949 р. Надію, як членкиню ОУН, разом з батьком та сестрою Стефанією, висилають на 10 років в трудові табори та 5 років на спецпоселення в Амурський край.
Стефанія. Активістка «Пласту», брала участь в роботі Комітету Допомоги політичним в’язням. Навчалася у дівочій гімназії «Рідної Школи» у Львові, яку закінчила у 1933 році. У 1936 р. виходить заміж за семінариста Володимира Слободяна. В березні 1949 р. о. В. Слободяна засудили до 25 років таборів та 5 років спецпоселення за зв’язок з націоналістичним підпіллям. Стефанію ж, як члена сім’ї учасника ОУН, 26 жовтня 1949 р. виселяють на 10 років у виправні трудові табори та 5 років спецпоселення, разом з батьком о. Северином та сестрою Надією, в Амурський край.
Совєтська система завжди була бандитською, садистською, терористичною і свідомо злочинною до волелюбного українського народу, працювала як потужний інструмент геноциду українців. Через національно-визвольний рух в краї підозрювала буквально всіх корінних жителів Галичини, навіть неповнолітніх. І не безпідставно. Окупанта ненавиділи скрізь, де б не ступала його нога.
26 жовтня 1949 року 81-річний о. Северин Ґабрусевич з дочками Надією та Стефанією із станції Великі Глібовичі ешелоном № 97378 Читинської залізниці був відправлений на станцію Большой Невер Амурської області — подорож в один кінець. Ешелон цей — товарний поїзд, який віз людське горе – малих жінок, дітей, старих, калік, немічних… Там, в Амурському краї, отець відбув покарання страшних шість своїх років життя, і спочив (у 1955 р.) — український мудрець, мученик і духовний праведник, освячуючи своїми кістьми ту землю.
Іван ДРАБЧУК, історик, член НСКУ.
