8 серпня виповнилося 97 років з дня народження світлої пам’яті Владики Павла Василика, незламного слуги Христового, який служив у часи підпілля УГКЦ, та був єпископом-ординарієм тоді ще Коломийсько-Чернівецької єпархії.
Народився майбутній Владика 8 серпня 1926 року в селі Бориславка, за 24 кілометри від Перемишля (нині це територія Польща) в родині Якима та Ксенії Василиків. Загалом у сім’ї було ще 11 дітей. Двоє померли в малому віці. Батько Яким та дід Михайло були Січовими стрільцями. Згодом батько став заможним селянином, добрим господарем. Мати Ксенія (Кульгавець) походила з козацького роду. Національне, релігійне та патріотичне виховання у Василиків було на чільному місці. Владика Павло пригадував, що його тато був ще й садівником-експериментатором, любив щепити яблуні, груші, сливи, аби вони давали кращі та більші урожаї. Доглядав чоловік і за чималим полем. Його у родини було аж 10 гектарів.
Мама Ксенія була найкращою в селі городницею та квітникаркою. У неї єдиної були ще не поширені на той час серед селян помідори. Мала мати майбутнього єпископа і дивне, як на той час, «не жіноче» захоплення: їздити верхи на конях. А ще Василики утримували корови, свині, гуси, кури. Словом, господарями були чудовими. При цьому й не забували про храм: тато був учасником церковного братства, мати — «Апостольства молитви». У родині читали багато християнських та історичних книг, а діти вбирали все, як губки, з перших років життя.
Початкову школу Павло Василик закінчив у рідному селі, опісля навчався в містечку Риботичі, згодом — у Перемиській гімназії, до якої його зарахували одразу до третього класу, бо у хлопця були блискучі знання. Він був не звичайним учнем, бо не приставав до компаній хлопців-бешкетників, не байдикував, а багато читав і часто ходив до церкви, приступав до Сповіді, приймав Святе Причастя. Такий стиль життя, а ще молитви батьків визначили його майбутню життєву дорогу: він захотів стати священником. І якби не буремні часи, то Павло Василик вступив би одразу до семінарії та, як і в гімназії, дуже добре вчився і вів духовне. Однак на його долю, як і на долі сотень тисяч людей його покоління, випали неабиякі випробування. Так у 1939 році була перша радянська окупація, в 1941-1944-их — хазяйнували німецькі нацисти, а далі — повернення радянських зайд.
У 1945 році родину Василиків вивезли. Вони опинилися у селі Бариш на Тернопільщині. Через рік Павло переїхав до Львова, бо дуже хотів навчатися у семінарії, адже ще перед виселенням він проживав у професора Богословської католицької семінарії у Перемиші, отця Василя Пинили. У вченого-душпастиря юний Павло приватно здобував академічні релігійні знання. Та у Львові довелося спочатку закінчити 10-ий клас школи, а далі поступити у фельдшерську школу. На перешкоді до вступу стала… ліквідація УГКЦ. Довелося юнакові самому навчатися. Проте на нього чекали й інші випробування: у 1947-ому році Павла Василика арештували представники окупаційної радянської влади. Юнак допомагав учасникам ОУН, діставав для них бинти, медикаменти та папір для листівок. Бо у той складний час такі звичні нині речі були дефіцитом. Ось так «господарювала» радянська влада!
Після арешту Павло Василик був у львівській тюрмі на Лонцького, опісля його разом із також заарештованим батьком перевели до в’язниці в Миколаєві, далі етапували на росію. Він відбував незаконне покарання в челябінську, в башкирії, Казахстані.
1 січня 1950 року єпископ єзуїт східного обряду Віктор Новіков, який також був ув’язнений, таємно висвятив Павла Василика на диякона. Далі його перевели у Спаські табори і згодом – в ольжерас, на алтаї, де він працював фельдшером і врятував життя не одному в’язню, надаючи і медичну, і духовну допомогу. У різних таборах Павло Василик перебував аж до 1956-ого року. Повернувся в місто Бучач. Того ж 1956 року отримав священничі свячення з рук єпископа Миколая Чарнецького.
«А вже наступного дня, — згадував Владика, — я закинув торбу на плечі, де були книжки, фелон, чаша, і відправився в далеку трирічну путь. Щодня доводилося долати 20-30 км. Ніс греко-католицьку віру містами та селами Галичини».
У 1959 році священника заарештували вдруге за нібито розпалювання міжрелігійної ворожнечі. Цього разу він отримав 5 років ув’язнення та 5 років виселення. У 1960 році в Мордовських таборах священник Павло Василик зустрів Патріарха Йосифа Сліпого. Він вірив у те, що настануть часи для нашої Церкви важливі й радісні. На прощання Йосиф Сліпий сказав отцю Павлу, що наша Церква переживатиме великий тріумф. Усього в радянських тюрмах і таборах отець Павло Василик провів 19 років.
З поверненням в Україну отець Павло продовжив активне пастирське служіння і 1 травня 1974 року владика Йосафат Федорик, ЧСВВ, Екзарх українських греко-католиків на Центральну Азію у селі Вільхівці (тоді Жидачівського району на Львівщині) висвятив його на єпископа. Відтоді Павло Василик бував у сотнях міст, містечок та сіл України, росії, Литви, Латвії, засновував церковні громади. Усюди на Владику чигала небезпека: у нього відбирали священничий одяг, богослужбові книги, погрожували арештом. А він відповідав: «Заберете в мене ризи, мені нові пошиють. Не даєте нам церкви, а ми маємо сотні, бо кожний дім української католицької родини є для нас церквою».
Наприкінці 1980-х Владика Павло став одним з найактивніших борців за повернення прав УГКЦ. Так 4 серпня 1987 року група духовенства та мирян на чолі з владикою Павлом заявила на весь світ про вихід УГКЦ з підпілля. Заяву відповідного змісту надіслали Святішому Отцеві Івану Павлу ІІ, а її копію — Михайлові Горбачову. 17 липня 1988 року в Зарваниці з нагоди 1000-річчя хрещення Руси-України єпископ Павло у співслужінні з багатьма священниками відкрито відправили Архієрейську Літургію, в якій взяло участь майже 30 тисяч вірних. Упродовж 1989-го року владика неодноразово очолював делегацію до москви, вимагаючи від можновладців легалізації УГКЦ. 16 травня 1989 року, напередодні з’їзду народних депутатів радянського союзу, до Москви знову прибула делегація УГКЦ у складі єпископів Павла Василика, Софрона Дмитерка, Филимона Курчаби, отців Григорія Сімкайла, Володимира Війтишина, Тараса Сеньківа, Ігора Возьняка, численних вірних, щоб зустрітися з президентом Горбачовим.
Наприкінці 1989 року Павло Василик був єпископом-помічником в Івано-Франківську, а з 1993-го — ординарієм новоствореної Коломийсько-Чернівецької єпархії. До кінця свого життя Владика Павло Василик невтомно працював для прослави Христа. Так у 1993-ому році він започаткував будівництво Катедрального Собору Переображення Господнього в місті Коломия, що зараз є окрасою Івано-Франківської Архієпархії та великим релігійно-культурним українським центром.
Відійшов до вічності єпископ 12 грудня 2004 року, у віці 79 років.
Підготувала Сабіна РУЖИЦЬКА.
Від авторки: Мені пощастило особисто знати Владику Павла та працювати з ним. Він став для мене однією з нечисленних, але чільних постатей, з кого я беру приклад у житті. Я дивувалася його наполегливості у довершенні будь-якої справи, життєвої мудрості та досвіду, внутрішнього спокою, великої віри та довіри до Господа, гострого розуму, чудової здатності виступати перед великою кількістю людей, швидко знаходити вихід з будь-якої ситуації.
Пригадую, коли я, тоді ще учениця 9-го класу, мала їхати на всеукраїнську олімпіаду з права в одне з тоді ще, на жаль, зросійщених міст. Я знала, що мені, напевно, доведеться виступати російською мовою. Перед від’їздом я зустрілася з Владикою і розповіла про своє небажання говорити цією мовою. Я сумнівалася, чи їхати мені взагалі на цю олімпіаду. Але Владика заспокоїв і сказав, що їхати обов’язково треба та показати, що учні з Прикарпаття не гірше знають шкільні предмети, зокрема й право, аніж учні інших міст. «Якою б мовою ти не виступала, треба просто пам’ятати, хто ти, якого роду», — тихо казав Владика. І все вийшло добре, мене ніхто не змушував виступати російською, хоча більшість учасників олімпіади говорили нині ворожою мовою.
Згодом я співпрацювала з Владикою Павлом уже як журналістка. Його мудрі настанови допомагають мені й досі.
