27 березня щорічно відзначають Міжнародний день театру. Що означає театр для вас? Чи любите поринати у вигадані світи? Можливо, ви геть призабули такий вид дозвілля, але водночас пригадуєте, як в шкільні часи відвідували вистави?
Є люди, котрі й зовсім ніколи не бували в театрах. Що ж, обовʼязково за першої нагоди навідайтеся до таємничого сценічного мікровсесвіту, адже ніколи не буває пізно. Ось вам і знак, якого ви, може, й не чекали. І не відкладайте, панове, на невизначений термін. Є, звісно, й люди, котрі не люблять театру. Правду кажучи, я не розумію вас. Гадаю, ви просто не знайшли саме того особливого, який би запав прямісінько в душу. І все ж, якщо ви щирий не любитель цього виду мистецтва – розкажіть мені, за що ж не любиться він вам.
Навколо театру завжди снувало безліч міфів і таємниць. І я в декотрі з них вірила – чого правду таїти?
Існує така собі думка, начебто кіно та медіаіндустрія потроху витісняє сценічне мистецтво, що з плином часу театр зникне, як явище. Гадаю, це неможливо, адже жодні хитро вигадані технології та викрутаси не зрівняються з живою присутністю живої людини. Тут і зараз, без монтажу, з першої спроби актори імпровізують, відчувають, буквально живуть перед очима глядачів.
Я не хочу ідеалізувати театр, але він та спільнота, яка його творить, заслуговують поваги.
Коли діти покидають будівлю школи, перед ними постає питання: куди далі? Зазвичай, ті, хто обирають шлях актора, чують від оточення зневажливе: «То хіба професія?». «Йой, поскакав на сцені – та й всьо. Фист робота».
Що ж, розберемося? Почнемо з тих, на кому ви при перегляді вистави акцентуєте найбільше уваги. Про них можу розповідати найдовше, найповніше – про артистів. Не існує вдосталь ні навичок, ні умінь, ні досвіду, аби з впевненістю сказати, що ти – професійний актор, видихнути та припинити навчатися. Університетський диплом – не показник. Тіло, голос, внутрішнє й зовнішнє має бути в постійному тонусі. Студенти-актори зазвичай не знають, коли в них завершиться робочий день (кажу про студентів, бо не знаю, як у більшості театрів заведено). Зараз трохи виняток, бо все-таки існує комендантська година, а раніше могли й ночами сидіти. Повірте мені – я пишу ці рядки, поки на годиннику 21:29, ховаючись від пильного ока пана режисера. Зазвичай, ми завжди голодні ближче до вечора, вишкрібаємо по закапелках наплічників батончики, булочки чи фрукти, ділячись усім, що маємо. Те саме з напоями, тому ми деколи купуємо 5-літровий бутлик води, і жадібно хлебчемо по-черзі. Кожен у колективі стає близьким, навіть того свідомо не бажаючи, бо театр – це про людей, про спільноту. Байдуже, що в житті ви почуваєте один до одного: на сцені що любов, що люта ненависть мають бути органічними, а особисте відходить на другий план, випаровується під час процесу.
Частенько так буває, що лише актори купаються в оплесках та похвалі, в той час, поки режисер десь захований в тіні. Любі глядачі, цікавтеся режисерами. На їхніх плечах – буквально все від початку до фінального поклону. Спершу він/вона обирає матеріал, вивчає, виношує в думах, чим би то здивувати цей предивний світ. Якщо порівняти режисера з твариною, то це точно восьминіг, от тільки кінцівок у нього явно більше. І його велетенський мозок з сотнями звивин вариться-кипить: які декорації, музичне оформлення, світло, спецефекти, костюми, трюки, і там ще це додати, і це, і ще це, і це, а це… це забираємо… чи залишаємо… о, видозмінюємо! Режисер не матиме спокою, відколи ідея зародиться в його нутрі. Він завагітнів, і виношує плід уяви певний тривалий термін. Душа його заспокоїться навіть не після прем’єри, адже потім він ще довго аналізуватиме та шліфуватиме виставу, яку сотворив разом з колективом.
О, театральний колектив! Це багатокомпонентний різнобарвний механізм, і його сила – у злагодженості. Класно, коли після вдалого виступу актори отримали похвалу, може навіть режисер потрапив під хвилю вдоволених овацій. Але глядачі рідко задумуються загалом над тим, завдяки кому вони побачили щойно чудову (чи не зовсім) виставу. Це синхронізація всього та всіх в одному місці в один час. Звук, мікрофони, апаратура – цим займаються звуковики, котрі мають спостерігати за порухами артистів, жестами, репліками, коли саме і яку мелодію чи супровід увімкнути. А освітлювачі? А костюмери та гримери чаклують, своїми золотими руками довершуючи образи. Монтувальники сцени невтомно бавляться з кожнісіньким реквізитом, будують складні конструкції. Перераховувати залучених до творення можна довгенько – настільки, що рядків нам з вами не вистачить. Але те, як відбудеться сценічне дійство одного вечора, залежить від кожного та кожної – всі без винятку важливі й потрібні. І гучні оплески та бурхливі овації – це заслуга всенької команди.
Обов`язково відвідайте театр, якщо ви дочитали до цього місця. Погляньте по-новому на весь процес, поспостерігайте пильніше. Колись театр був розвагою для багатих вершків суспільства, видавався важкодоступним. Зараз же мистецька структура з розпростертими обіймами чекає на всіх, адже геть стереотипи, кліше та нав`язування – квитки є у вільному доступі, в різній ціновій категорії. Якщо колись існувала думка, що до театру треба приходити вишукано одягненими, в офіційних костюмах чи витончених сукнях, то в сьогоденні все стало простішим – вас люблять такими, якими ви є. Отож одягатися можете довільно – вас за це не засудять. Я й сама якось спустилася з гірського походу, і так мені вже кортіло потрапити на красномовну «Енеїду», що я не втрималася – залишила наплічник у гардеробі, всілася на червоне кріселко і поринула у фантазії Котляревського.
Звісно, є події з визначеним заздалегідь дрес-кодом – але про це попереджають, зазвичай, заздалегідь в оголошеннях. Обов`язково приходьте швидше, і боронь, Боже, запізнитися – вас можуть не впустити до зали. А якщо й вдасться прошмигнути – повірте, що негативна енергетика глядачів, які вже ввімкнулися в історію на сцені, поллється на вас фонтаном.
Їсти під час вистави – ні-ні-ні, в жодному випадку, це вам не кіно; даний жест вважається поганим тоном, та й взагалі – їжа недоречна, буде відволікати вас, ваших сусідів та акторів. Мобільний телефон – у беззвучний режим, відповідати на дзвінки – строге табу. Ви тільки уявіть, що в певний драматичний напружений момент тиші, коли зал в кілька сотень людей, затамувавши подих, стримуючи сльози, чекає на щось особливе, і тут… Ваша мелодія сповіщення про те, що хтось вас потребує саме в цю незручну мить, горланить на всю залу. Все, мить втрачено. Акторам – неприємно, вони можуть збитися, атмосферу втрачено. Кумедно, якщо в часи Ромео і Джульєтти лунає ваше «ля-ля-ля», коли телефонів ще навіть у задумах не існувало. Мені подобається, коли мобільні виспівують посеред комедії, а на сцені саме перебуває майстерний імпровізатор. Тоді він швидко реагує, починає глядіти на пані, котра, як на зло, ще й не може витягти того злощасного телефона з сумочки. Актор-персонаж пропалює її поглядом, ще й може сказати: «Та ви говоріть, я почекаю». Весь зал в очікуванні, пані конвульсивно червоніє. Словом, не будьте, як такі пани й пані.
До вистав можна також готуватися. Наприклад, прочитати п`єсу чи твір, за мотивами якого готувалася інсценізація. Хоча, я вважаю, що вистава вдала, коли глядачі, які знайомі з сюжетом першоджерела, і глядачі, котрі нічогісінько до того не читаючи, прийшли, залишаються вдоволеними й зачарованими, коли задумано виходять на вулицю, отримавши дозу емоцій.
Якщо ви обрали постановку в камерному театрі – рекомендую спробувати обрати місце в першому ряду (хоча б раз!) Я обожнюю видивлятися деталі, бо на камерній сцені актори дуже близько перебувають до глядачів, можна вгледіти, як морщиться обличчя артиста, стікає цівочка поту, сіпається губа. Деколи актори ламають четверту стіну, і поглядом пронизують до самого нутра. Найбільш ризиковані режисери полюбляють взагалі вигадувати взаємодію з присутніми: так якось мене пригостили хлібом, запросили до танцю, обійняли, запропонували поспівати та запитували, п`ю каву я з цукром, без, чи надаю перевагу чаю.
Театри в часі повномасштабного російського вторгнення набули зовсім нового значення. Вони трансформувалися у волонтерські штаби, пункти видачі гуманітарної допомоги та тимчасові прихистки. Працівники стали волонтерами, гуртуючись серед біди й жахіть.
16 березня 2022 року відбувся авіаудар по Донецькому драматичному театру в Маріуполі, в якому переховувалися цивільні жителі. В результаті російського нападу, який визнано військовим злочином, загинуло приблизно 300 осіб (точних даних встановити так і не вдалося, адже Маріуполь сьогодні перебуває у ворожій російській окупації).
Пам`ятаймо, що ворог хоче знищити нашу культуру, наш цвіт нації. Плекаймо нашу культуру, відвідуймо театри, експериментуймо! Не забуваймо, завдяки кому ми маємо змогу жити сьогодні.
Анастасія ГУЛЯЙ
