Хочу поміркувати і поділитися з вами думками про те, що люди мають здатність ламатися. І не завжди фізично, коли організм дає збій у вигляді головного болю, грипу, підвищеного тиску чи ще якої біди. Спершу, мабуть, ламається щось у душі, серці, помислах.
Отож, за порядком. Я була дуже натхненною та сповненою енергії після проєкту, який стосувався ментального здоров’я. До того ж, начиталася книжок про силу теперішньої миті, те все перемножилося і дало ефект: «що було – відгуло, що буде – невідомо, отож залишається концентруватися на тому, що є тут і зараз».
Маю обов’язок також із запізненням повідомити постійним читачам неймовірну новину! Можливо, ви пригадуєте численні тексти про наших полонених захисників (зокрема, про подругу, котра чекала свого коханого з полону?). Так от, у жовтні я сиділа в студії «Радіо Дзвони», і отримала звістку про те, що друга звільнено з полону. Туман в очах перемішався зі сльозами. Нерозуміння. І ще десятки емоцій, які з космічною швидкістю змінювалися. Він, захисник Азовсталі, відважний воїн, перебував у полоні 2,5 роки. Два з половиною роки у ворожому полоні… Вона його дочекалася. Гортаю новини, виглядаю його фото. Відео, де вона серед натовпу шукає його. Їхні обійми, сльози. Він повернувся! Вони разом! Любов перемогла! Люди, він повернувся! Лише наша реальна зустріч через певний час допомогла мені це усвідомити цілком.
А скільки ще наших захисників та захисниць досі там, у полоні? Це нагадування, що нам треба бути голосом тих, хто бився за нас, і продовжувати боротьбу за них. Відвідувати мітинги, поширювати інформацію. Нам не має бути соромно потім дивитися у їхні незламні очі.
А потім я десь загубилася. Може, правду кажуть, що не лети надто високо, бо згодом буде боляче падати? Ні, либонь, це інше. Як же важко зараз ліпити букву до букви. Просто хочу донести те, що люди мають здатність ламатися. І таке може статися з кожним та кожною. Мене очікував черговий переїзд у Києві. Світ не без добрих людей – допомогли знайти житло. О, житиму сама. Це ж виглядає, як мрія! Молода студентка у чудовій просторій квартирі. Ого, ну нарешті поживу наодинці: робитиму, що хочу, як хочу, харчуватимуся, чим хочу, прокидатимуся, коли хочу. Рідні підтримують, допомагають, класний університет, резюме складаю, роботу шукаю, волонтерю і ще купа планів-ідей-фантазій роїться в голові. Лиш бери, та й роби те все, якщо вистачить земного життя. Повірте, що я справді на те все сподівалася, надію плекала, що залишалося лише перевезти речі, обжитися, і все – далі буде.
Важко розставити якісь конкретні хронологічні межі, адже людський мозок та психіка – досі не цілком збагненні механізми, об’єкти вічних досліджень. Раніше я ніколи не жила наодинці. І спершу було цікаво – буквально кілька днів. Але з кожною повітряною тривогою внутрішня тривожність наростала. Дискомфорту додавало перебування на 13 поверсі. Денні алярми, направду, видавалися пів бідовими – ще якось можна орієнтуватися та реагувати. Але ж наші вороги, насправді, не такі телепні, адже атакувати вночі – це деморалізувати та втомлювати нас, українців, ще ефективніше. І я втрапила в цю пастку. В листопаді вперше почула гул шахедів. Знаєте, тепер зрозуміла, чому в народі кажуть про них «мопеди». Тоді було по опівночі. Інстинкт самозбереження чомусь вимкнувся, перемогла цікавість і страх. На балконі спостерігала шахедну симфонію: то дзижчання мопедів, то постріли ППО, спалахи, вибухи. То була неймовірна ніч жахливих відкриттів. Наголошую, що так робити категорично не слід. В ідеалі варто чимдуж прямувати в укриття ще під час оголошення повітряної тривоги. Ще варіант – ховатися за правилами хоча би в коридорі, подалі від вікон.
Після тієї ночі, мабуть, відбулися зміни всередині, і зародився паросток ще більшого страху й тривожності. Майже кожну (або й кожну) ніч – повітряні тривоги. Режим сну збився – я все гортала й гортала новинну стрічку в заціпенілому очікуванні. І шахедні симфонії слухала, тільки вже з коридору. До чого справді дійшли технології: можна спостерігати в режимі реального часу, чим саме нас хоче вбити ворог і приблизно о котрій годині. Ночами зазвичай не спала, потім засинала, прокидалася ближче до обіду. І наче рада, що проснулася взагалі, але наснаги жити чи щось робити ставало все менше. Чекала на ракетні обстріли, аби точно зметикувати й помчати в укриття. А потім таки благополучно його проспала – мама розбудила телефонним дзвінком. Не можу розтулити очі, отак стеліпано намагаюся знайти теплий одяг, натягаю поверх піжами. Вибухи. Стою в коридорі, перечікую. Біжу на кухню, жую вафлю, запиваю водою, бо знаю, що нудитиме, якщо не поїм бодай щось. Кидаю кровоспинний турнікет та маленьку аптечку в наплічник, читаю новини, маю кілька хвилин (сподіваюся) до прильоту наступних ракет. Ліхтариком підсвічую, спускаюся з 13 поверху пішки, підвертаю ногу. Деякі люди у дворі повільно походжають, вигулюючи песиків. Прямую в метро.
Далі знову були нічні тривоги і ворожі привіти-мелодії. Я вже нікуди не ходила, але і не спала. Деколи стелила в коридорі на підлозі. Крутилася. Дивилася відео. Спілкувалася з подругою, котра в Одесі писала з укриття – у них взагалі часу, щоб сховатися, або дуже мало, або просто немає. Лежала. Ходила. Молилася. Постійно вчувалися якісь дивацтва: цокіт годинника, якого насправді не було, грюкіт дверей, музику, котра уявно лунала лише в голові, фантомні звуки. З кожним днем я, сама того не помічаючи, кудись падала вниз. Подейкують, що падати на дно не страшно, адже буде від чого відштовхнутися згодом. Гадаю, то не було дно. Але що? Заняття в університеті або скасовувалися через тривоги, або я їх могла благополучно проспати, або просто не прийти, бо не хотіла. Дні змішалися. Зникли ідеї та бажання робити бодай що-небудь. Виходила здебільшого в магазин біля дому, виносила сміття і двічі чимчикувала до озера біля будинку. Звісно, раз на тиждень кудись ще тупцяла, але буквально змушуючи себе це робити. З людьми майже не спілкувалася. До рідних майже не телефонувала – було соромно визнавати, що я не роблю всього того, що мала би: не навчаюся старанно, роботу не шукаю, а просто пролежую-просиджую дні у квартирі. І мені було соромно самій перед собою. Якою я стала? Як казав мій чудовий викладач Анатолій Васильович (зараз він вже в іншому вимірі): «безамбіційною амебою» себе почувала. А в голові – невпинні думки, картання, звинувачення, яка я «така-сяка», ніяка, нікчемна, слабка і ще багато можете дописати прикметників/іменників, і точно не помилитеся.
Зараз я вкотре змінила місце проживання – мешкаю з подругою. І трохи спокійніше та легше. Повертається відносно нормальний сон. Обживаюся. Повертається бажання писати, спілкуватися з людьми. Намагаюся робити все плавно, не різко. І аж тепер до мене доходить, що, мабуть, не така я кепська, а просто звичайна людина. Людина, котра боялася раптової смерті через російські обстріли. Людина, а не запрограмований робот. Людина, котра розгубилася, піддалася страху, може трохи ментально захворіла (не знаю – не перевірялася в лікаря, правду кажучи). Людина, котра переплутала отакі боязні і сама себе ще більше загнала у глухий кут нав’язливими судженнями.
І до чого це все? Це маленьке одкровення людини для людей. Часто міркую: оце ж скільки в мене всередині всякого божевілля колотиться, прийняття, переусвідомлення, каяття, болю. А це в кожного всередині свої радості й переживання. І нам ніколи-преніколи не відчути тієї повноти почуттів та внутрішніх світів один одного. Отож, мабуть, і засуджувати не слід, бо ж не розуміємо всього достоту, правда?
А ще ми всі дуже сильні, і треба пам’ятати, що поки ми вдихаємо-видихаємо повітря в цьому земному світі, поки живі – доти маємо право помилятися. Ліна Костенко писала: «В житті одна помилка не біда. Біда, коли усе життя – помилка». Не хороніть себе завчасу, просіть підтримки, коли стає тривожно й важко всередині. Підтримуйте тих, хто тимчасово втрачає внутрішню опору. Будьмо світлом один для одного в часи мороку. І не забуваймо допомагати захисникам та захисницям – без наших титанів хтозна, чи настало б сьогодні.
Анастасія ГУЛЯЙ
