Одним із відомих уродженців давнього галицького містечка Скалата, що на Тернопіллі, є Володимир Пилипець. Відразу про нього важко сказати, ким він був. Адже доля подарувала йому різні за складністю і за самовираженням професії. Він був військовим, церковним і кооперативним діячем, очолював багато громадських організацій.
Володимир-Степан Пилипець народився 14 лютого 1900 року. Його батько Іван Пилипець був командантом австрійської повітової жандармерії у Скалаті, а з листопада 1918 р. виконував обов’язки начальника державної жандармерії ЗУНР у Теребовлі. З літа 1919 р. він перебував у народній сторожі УНР на Поділлі. Після поразки визвольних змагань повернувся до Скалата, де помер у 1936 році.
Навчався Володимир Пилипець у польській гімназії в Тернополі. У листопаді 1918 вступив в УГА. Був зарахований однорічним стрільцем до піхотного куреня ім. С. Петлюри в Скалаті. У грудні 1918 призначений до команди жандармерії в м. Теребовля, комендантом якої був четар І. Свистун. Тут відбув військовий, телефонічний і телеграфічний курс як однорічний вістун. Від червня 1919 р. він – підхорунжий і шеф служби зв’язку 3-ї сотні 1-го летунського полку.
Після відступу УГА за р. Збруч (липень 1919 р.) за наказом Інспекторату авіації УНР В.Пилипець був направлений до школи пілотів 1-го Запорозького окремого авіаційного відділу Армії УНР у м. Кам’янець-Подільський (нині Хмельницької обл.). Водночас виконував обов’язки зв’язкового старшини для німецьких льотчиків, які перевозили з Німеччини в Україну дипломатів, дипломатичну пошту й надруковані у Берліні українські гроші (замовлені ще П. Скоропадським). У листопаді 1919 р., коли Кам’янець-Подільський зайняли польські війська, перейшов до Армії УНР.
У січні-березні 1920 року В.Пилипець перехворів на тиф і був переведений до старшинського притулку в Одесі, після одужання виїхав на фронт. У квітні 1920 року він був заарештований більшовиками у м. Козятин (нині Вінницької обл.) і засуджений до розстрілу, але під час несподіваного нападу польської кавалерії звільнений та призначений хорунжим технічного куреня 6-ї стрілецької січової дивізії Армії УНР. Від початку травня 1920 р. він – зв’язковий старшина 1-ї кавалерійської дивізії польського війська, у складі якої брав участь у поході на Київ, боях з кіннотою Червоної армії на правому березі Дніпра. Відтак повернувся до складу Армії УНР, з якої звільнений у листопаді 1920 року.
Маючи закінчену гімназійну освіту в Тернополі, він вивчав право в Українському таємному університеті у Львові (1921-1922 рр.), філософію та богослов’я — у Львівській богословській академії та духовній семінарії (1922-1927). Після закінчення студій вирішив прийняти духовний сан і в травні 1927 року був рукопокладений на священника.
Іван ДРАБЧУК,
співробітник Національного заповідника «Давній Галич»
(Закінчення читайте у ч. 6 газети «Нова Зоря»)
