9 березня 2025 року – 211-та річниця від Дня народження Тараса Шевченка. Не займатиму рядків, бо смію зробити припущення, що ви бодай разочок чули про цього чоловіка.
В університеті в розкладі у нас є предмет «Історія культури: текст, контекст, інтертекст». Досі часто плутаю поняття, але суть, здебільшого, така: розглядати різноманітні твори мистецтва, контексти, в яких вони були створені, в яких прочитані раніше, і як їх інтерпретують чи вплітають у мистецькі виміри сьогодні інші сучасники. Либонь, чи не вперше в житті виникла в моїй голові потреба відкласти всі плани (а їх у мене й не було майже, бо досі доліковую хворобливий організм), і спробувати в цю річницю появи Тараса на світ Божий провести паралелі.
Отож, з чого б то почати? Із творчістю Тараса Шевченка, як письменника, здебільшого, мене знайомила вчителька української мови та літератури Галина Зіновіївна аж протягом 5 років. Разом ми вивчали та вишуковували поза межами навчальних програм невідомі факти з біографії. А близько півтора місяця тому ми з сестрою натрапили на вуличний базарчик, де продавали переважно раритет. Ми також не з порожніми руками пішли – вторгували фігурку-бюст Тараса. Нам це видалося кумедним, і відтоді малий Тарас красується на моєму столі.
9 березня було вирішено присвятити день дослідженню теперішнього й минувшого. Кілька хвилин після опівночі ми втрьох: я, Лана (моя подружка) і Тарас вже стояли в коридорі та слухали вибухи. Отак розпочалося святкування уродин нашого Пророка.
«У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину…».
Ранку ми таки діждали. Концепція дня така: носити маленьку копію Шевченка, аби він своїми очима дивився на теперішнє, а ми згадували про минуле й порівняльний аналіз проводили. Отож, втрьох (Тарас, Лана і я) ми вирушили на акцію-нагадування про військовополонених Маріупольського гарнізону, всіх полонених та зниклих безвісти захисників України «Не мовчи! Полон вбиває». Сонце лоскоче обличчя мітингувальників та заливає сяйвом і без того барвистий червоний корпус Київського національного університету (від 1939 року – імені Тараса Шевченка). У 1845-1847 рр. в цьому будинку Тарас працював співробітником Археографічної комісії. Сьогодні ми стоїмо під колонами, на тротуарах із закликами-нагадуваннями про українців, котрі досі знаходяться у російському полоні – пеклі на планеті: хтось уже майже 3 роки, а хтось може й більше, адже вже 11 років триває вторгнення росії в Україну. Наші гасла: «Кайдани порвіте» («Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров’ю волю окропіте») та «Не однаково мені» («Та не однаково мені, як Україну злії люди, присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені»). До нас також підійшла мила пані з написом:
«Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше – спати, спати
І спати на волі…».
З історії знаємо, що Шевченко провів понад 10 років у казематах. Як незбагненно дивно було перебирати такі знайомі, вже давно завчені рядки, слухаючи гучні сигнали автівок, заклики людей, розглядаючи гасла та світлини полонених.
Після мітингу ми почимчикували до парку імені Шевченка у Києві, де, ви вже здогадуєтеся, був пам’ятник самі знаєте кому. От тільки помилуватися скульптурою сьогодні не вдасться, бо вона бережно захована від ворожих російських снарядів
Анастасія ГУЛЯЙ
(Закінчення читайте у 10 числі газети «Нова Зоря»)
