Звечора я сиділа над шматком картону та позиченою чорною фарбою. Готувалася до протесту, і не знала, які літери та в які слова скласти. А потім вималювався напис «Театр без страху і насильства».
Зараз в Україні серед театральної спільноти (і не тільки) разюче швидко поширюються скандали, плітки, здогадки, обвинувачення та ще купа всього. Студенти та випускники творчих закладів вищої освіти, актори – всі раптом почали розповідати разючі факти про власних наставників та режисерів. Безупину стрічки мереж поповнюються все новими й новими підозрами у насильстві (сексуальному, психологічному чи фізичному), а також у харасменті. Харасмент (з англ. «переслідування», «домагання») – це будь-яка небажана словесна чи фізична поведінка, яка ображає, принижує людину чи порушує недоторканість її приватного життя. ООН стверджує, що харасментом вважаються домагання, сексуальні натяки, жести чи інші дії, які можуть принизити чи образити іншу людину. Якщо хочете дізнатися хід подій – слідкуйте за офіційними новинами, а також за тематичними групами чи українськими театральними акторами.
Чому саме написалося оте «Театр без страху і насильства?». Ось уже 5-й рік поспіль маю нагоду навчатися у творчому закладі вищої освіти. Це вже мій третій державний університет. І повсякчас, щоразу мене щось… хвилює. Під гарячі емоційні пориви потрапляла зазвичай моя любляча мама, котра вислуховувала довжелезні монологи обурення. А потім дивувалася: «Настусю, ну чому тобі все не так? Та якось інші вчаться, і нічого ж». От власне, «якось» – це ж ключове злощасне слівце. «Якось» наче применшує всю фатальність та масштаб того, що коїться. Гадаєте, чому саме зараз почали вилазити назовні жахаючі факти кількарічної давності? Люди боялися, гадали, що все було так, як і мало бути, що це з ними не все гаразд, що краще перетерпіти, перебути, перемовчати, пережити.
Отож, сьогодні я також нарешті поділюся тим наболілим, котре чула здебільшого моя терпелива матуся та найближчі друзі під час перерв десь по закутках університетів.
Почнемо з того, що… А з чого б то почати? Ну навчалася я за освітньо-професійною програмою «Актор театру і кіно». Погодьтеся, сфера та фах доволі специфічні. Мій перший майстер – актор та режисер Ахтем Шевкетович Сеітаблаєв завше повторював: «Це професія, якої неможливо навчити, але можливо навчитися». Фактично, деколи навіть викладачі не знають, як має бути правильно, бо того «правильно» деколи просто не існує.
Одного дня я виходила на сцену і отримувала «браво» та похвалу від наставників, іншого – критику та копицю коментарів-запитань, хоча видавалося, що продовжую робити на сцені одне й те ж. Такі фактори, як стрес, поганий сон, особисті переживання – вони, однозначно, впливали на нас, як початківців у сфері театрального мистецтва. Навчання акторів – це невпинні репетиції, пошуки, тренування тіла, голосу, розуму, і завше всього недостатньо, а роботи – непочатий край.
Анастасія ГУЛЯЙ
(Закінчення читайте у ч. 7 газети «Нова Зоря»)
