Є постаті в нашій історії, які відзначаються такими рисами характеру, що запам’ятуються надовго. До таких на Городенківській землі належав о. Іван Пісецький, парох села Корнів. Прибув він до цього села на початку ХХ століття. Однак він був не лише парохом цього села, він став провідником української національної спільноти цілої Городенківщини.
Отець Іван Пісецький народився 1872 року в селі Котузові на Тернопіллі. Батько — о. Купріян (Кипріян) Пісецький (1840-1920) — священик УГКЦ, мав у селі парафію, був «українським патріотом Підгаєччини». Мати – Теодора, уроджена Зафійовська (1849-1926), померла на 77-у році життя у домі свого зятя о. Теодора Пиндуса, пароха у Зеленій Гримайлівського деканату. У матері Івана була сестра Анна, заміжня за Миколою Дольницьким, які мешкали в Ряшеві (нині Жешув, Польща).
Іван мав брата Олександра та сестру Марію (обоє, до речі, проживали також у Зеленій). Брат був активний діяч УНДП, організатор українських професійних організацій поштових службовців. У 1918 році — державний секретар пошти ЗУНР. До слова, Олександр закінчував гімназію в Ряшеві, де ним опікувалися згадані вище родичі після смерті батька.
Вчився майбутній священник у Бережанській гімназії, а пізніше – у духовній семінарії. Висвячений у 1898 році. З 1898 по 1902 рр. працював сотрудником у Монастириськах Бучацького деканату. У 1900-1901 роках опікувався парафією у с. Бараш. З 1902 по 1906 рр. працював сотрудником у с. Біла Чортківського деканату.
Багато років (з 1906 р.) служив у селі Корнів Городенківського повіту. Спочатку був адміністратором, а з 1908 р. – парохом Корнева. У 1925-1929 роках працював у с. Копачинці Городенківського деканату. У Корневі він брав участь у всіх повітових нарадах, які вирішують не лише просвітянські й економічні справи повіту. Також його віднотовує преса у всіх політичних вічах. Ніде не є він пасивним глядачем, але активним учасником дискусій, нарад, пропозицій тощо. Часто провадить ці наради. Під час ЗУНР — польовий духівник УГА. За його участю в селі Кунисівці організували діяльність молодіжно-спортивного товариства «Луг».
Отець Іван Пісецький був людиною високопатріотичною, без нього не обходилось жодне національне свято на Городенківщині. Наприклад, коли польська влада заборонила українцям Городенки вмонтувати у збудований пам’ятник дошку з написом: «Борцям за волю України». Виступаючи на цвинтарі, отець Іван у відповідь на заборону прорік: «Цей напис ми вмуруємо в наші серця … Вмурованої таблиці в наші серця ніхто не вирве».
Під кінець цього палкого патріотичного слова о. Пісецький закликав людей приклянути та піднести руку до присяги. Народ, повторяючи слова за проповідником, присягнув бути вірним своїй Батьківщині та нести в своєму серці пошану й любов тим, які за ту Батьківщину впали в боротьбі. Зеленосвяточну промову о. Пісецького не раз повторяли в розмовах учасники цього незабутнього свята. Її переказували другим, її переказували батьки дітям. А ще цю промову отця Пісецького довго повторювали як молитву по всій Городенківщині при проведенні національних святочних акцій.
Патріотизм отця Івана підтверджує Євгенія Осадчук з Городенки, яка знала сім’ю Пісецьких і згадувала: «Отець був незламним українським патріотом, до кінця свого життя не платив податок з церкви. Все казав: «Я ляхам грошей не дам», його не раз на фірі привозили на поліцію, але він стояв на своєму».
Коли була проголошена українська влада на Городенківщині, о. Пісецького покликав народ маршалком повіту. Якщо офіційно, то він став головою Городенківської повітової Української Національної Ради ЗУНР. Його козацька постава повністю відповідала цьому постові. Був він добрим бесідником, проповідником, місіонером. Він часто проповідував на великих відпустах села Далешеви, на національних святах, а майже кожного року проповідував на Зелені Свята на городенківському цвинтарі по панахиді за полеглих героїв у визвольній боротьбі українського народу.
Отець Пісецький був з виду худощавий, стрункий і досить високий, зі слідами віспи на обличчі. Не вимовляв добре букви «р», а радше з німецьким акцентом (як роллендер). Мав велике почуття гумору і своїми часами навіть шорстким гумором, якщо йшлося про окупаційну владу, забавляв всіх приявних на більших приняттях чи гостинах. Говорив відважно й голосно. Про це знали староство і поліція і звичайно вони важко мстилися на отцеві Іванові.
Під час пацифікації 1930 року його приходство розтрощили польські карні загони. Повиривали вікна, двері, порозвалювали печі, позривали підлоги, а також вимішали збіжжя. По якомусь часі поїхав о. Пісецький до городенківського старости з вимогою, щоб староство направило приходство. На це староста відповів: «Синове ксєндза пробоща займуйонсєн політикою». Тоді о. Пісецький, який завжди говорив в старостві українською мовою, відповів з притаманним собі гумором: «Пане стар-р-росто, я не прийшов до вас від моїх синів, але від моїх одвір-р-ків, двер-р-рей, вікон і мого збіжжя, яке ви занапастили, а те все політикою не займається». Все одно резиденції ніхто не відновив о. Пісецькому, тільки він сам, своєю працею та своїм коштом і при допомозі своїх добрих парохіян, які отця Івана надзвичайно любили й шанували. Селяни також дали своєму отцеві парохові тимчасовий притулок, бо в зруйнованому приходстві не можна було мешкати.
Отець Іван кілька разів був ув’язнений польською окупаційною владою. Вперше зразу після Першої світової війни. Поляки навіть хотіли посадити отця Івана до табору інтернованих в Домбю, але на інтервенцію духовної влади якось вдалося затримати його у в’язниці в Коломиї. Сидів теж у в’язниці коротко після пацифікації. Одного разу звільнили отця Івана з в’язниці саме під вечір, знову тільки в такий час, щоб зробити йому більшу пакість. Тоді о. Пісецький, на здивування в’язничної сторожі, заявив, що він заночує таки у в’язниці.
Заплатив о. Іван десятки злотих за свої патріотичні промови. При якійсь нагоді запитав староста о. Пісецького, як то він носить свою шапку, а носив він її по-козацьки. І знову впала відповідь з гумором: «Не виджу, пане старосто (й в тій хвилині підніс ногу з чоботом до гори й каже), якщо б я носив шапку на кінці чобота, то бачив би, а так не виджу, як там вона стоїть на голові».
Отець Пісецький був неначе видимий символ народних мас і коли він промовляв чи висловлював думки, це говорив народ, це радів і бунтувався народ. Промови отця Пісецького стягали народ з далеких закутин. Ішли, щоб почути слово правди. Він не тільки виголошував патріотичні проповіді. Він також належав до чвірки світських священників-місіонерів, що своїми місійними проповідями переорали багато сіл Городенківщини. Сюди належали: найстарший з цієї чвірки о. Володислав Добрянський — парох Чернелиці, о. Микола Луцький — парох Серафинець та о. Анатоль Базилевич — парох Поточища. Добрим проповідником був о. Іван Лабач з Олієво-Королівки.
Отець Іван Пісецький помер 4 лютого 1939 р. в своєму улюбленому селі Корнів. Похований на місцевому цвинтарі. Могила збережена і доглянута. У 1994 році в Корневі на будинку резиденції встановлено меморіальну дошку на його честь.
Отець Іван і його дружина Ольга (з Бачинських, родом зі Стрия) мали три дочки і чотирьох синів: Дарія, Зиновія, Христина, Методій, Гриць (боєвик УВО, який згинув під Бібркою), Захар і Данило.
Найбільше відомостей маємо про сина Григорія. Гриць був п’ятою дитиною у сім’ї. Вдома його кликали Гринцуньо, що потім скоротилося до Цуньо і саме це ім’я стало в майбутньому його пластовим псевдонімом. Хлопець прийшов на світ 12 лютого 1907 р. у с. Корнів Городенківського повіту, де працював батько. В початковій школі у Корневі вчився добре, з охотою. Після закінчення сільської школи батьки віддали сина до Станіславівської гімназії. Матуральні екзамени склав успішно і з 1928 р. став студентом-правником у Львівському університеті. Пізніше вступив до Української Військової Організації (УВО), став бойовиком. Був важко поранений у перестрілці з польською поліцією під час експропріаційного акту, сам себе застрілив, щоб не потрапити живим у руки ворога. Похований у м. Бібрка.
Про інших синів о. Івана Пісецького відомостей мало. Відомо, що Захар закінчив Станиславівську гімназію на три роки пізніше брата Григорія. Данило Пісецький свого часу працював директором молочарні у с. Заріче біля Солотвина, співав у місцевому хорі. Після війни емігрував на захід, проживав у м. Балтіморі (США), де і помер. Залишив спогади про брата Григорія.
Іван ДРАБЧУК,
співробітник Національного заповідника «Давній Галич»
