«Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя…»
Василь Стус
Державність не зникає в один день. Вона руйнується тоді, коли суспільство перестає вірити у власну суб’єктність. Коли погоджується на роль об’єкта — чужої волі, чужих рішень, чужої сили. Саме на це і був розрахунок великої війни: не лише зайти на територію, а зламати уявлення про те, що ця держава має право бути.
Повномасштабне вторгнення стало спробою не так захопити міста, як переписати сам факт існування України. І питання, яке постало перед суспільством, було гранично простим і жорстким: чи готові ми не лише декларувати незалежність, а платити за неї ціну?
Лише згодом ця екзистенційна дилема отримала свою позначку — 24 лютого 2022 року. Вже тепер, коли минуло чотири роки від початку повномасштабного вторгнення, ми можемо говорити не лише про шок першого дня (бо врешті-решт, у певний час розмови українців зводяться до теми «а що ти робив чи робила 23/24 лютого?), а про довгу дистанцію відповідальності, яку країна проходить щодня.
До 24 лютого ми часто дискутували про те, якою має бути Україна. Після — почали відповідати на значно жорсткіше питання: чи вона взагалі буде.
Проблематика цих чотирьох років – у тривалості. Війна, розрахована на блискавичний злам, перетворилася на виснажливу дистанцію. А довга дистанція перевіряє не героїзм першого дня, а здатність триматися четвертий рік. Суспільство живе в режимі постійної напруги. І саме в цій щоденній витривалості вирішується доля державності.
Та, на маю думку, повномасштабне вторгнення стало моментом радикальної самоідентифікації. До 2022 року українськість часто потребувала пояснення — у міжнародному середовищі, в інформаційному просторі, інколи навіть всередині країни. Після 24 лютого питання «хто ми?» перестало бути теоретичним. Ми перестали доводити своє право на існування, натомість почали його захищати. І саме в цій дії ідентичність набула завершеної форми. Українська мова перестала бути символом позиції чи вибору. Перехід багатьох людей на українську відбувався не як політичний жест, а як внутрішня необхідність. Така собі своєрідна еволюція.
Змінилася і мова символів. Прапор більше не існує лише в протоколі урочистостей чи на фасадах у святкові дні. Він вийшов із площ і кабінетів у приватний простір — у двори, на балкони, в руки людей. У містах, що пережили окупацію, його підняття означає значно більше, ніж відновлення адміністративного контролю. Це відновлення права на власний голос та свою реальність.
А для багатьох родин прапор набув ще глибшого, майже нестерпного змісту. Для них він вже не лише державний символ, а останнє полотно, що торкалося труни найдорожчої людини. І в цьому прощанні синьо-жовтий колір стає знаком болючої ціни.
Світ також змушений був переглянути своє сприйняття України. Якщо раніше нас часто розглядали як периферію пострадянського простору, то після повномасштабного вторгнення Україна стала ключовим чинником глобальної безпеки. Питання допомоги Україні — це вже не лише питання солідарності, а питання принципу: чи діятиме у світі правило сили, чи правило права.
Саме тому ця війна має ширший вимір. Не лише питання територіальності, а й суб’єктності — здатності нації самостійно визначати свою політичну, культурну й цивілізаційну траєкторію. І ця війна стала іспитом на цю здатність. Та хоч цей іспит не завершений, очевидно одне: українське суспільство не розчинилося в страху. Коли громадяни системно беруть на себе частину функцій держави, це про щось таки свідчить, принаймні про згуртованість того ж суспільства.
Так, війна не романтизується. Вона болить. Залишає шрами, які не зникнуть. Але вона також кристалізує та показує, що нація — це щоденне рішення бути всупереч.
Ми ще не знаємо, коли буде перемога і якою ціною вона буде оплачена. Та ми вже знаємо, ким стали в процесі боротьби. І, можливо, це знання — найміцніший фундамент для майбутнього.
Марія ІВАНЦІВ
