Ми живемо в часі, коли слово «стрес» стало частиною нашої щоденної мови. Війна, втрати, невизначеність, постійне відчуття небезпеки — усе це непомітно накопичується в серці людини, створюючи внутрішнє напруження. І водночас людина має дивовижну здатність звикати. Навіть серед тривоги й нестабільності ми намагаємося облаштувати своє маленьке «тепле гніздечко»: звичний ритм дня, знайомі думки, повторювані реакції. У цьому звичному світі нам легше жити, бо він дає відчуття передбачуваності й бодай крихту внутрішньої опори.
Тому будь-яка зміна може сприйматися як загроза. Коли життя раптом виводить нас поза межі звичного, ми переживаємо це болісно. Це схоже на відчуття, ніби нас раптово облили холодною водою — контрастний душ, але не для тіла, а для душі. У такі моменти відкривається наша вразливість і водночас — наша правда: ми не маємо повного контролю над обставинами життя.
Великий піст також є зміною. Але не раптовою. Церква готує нас до нього поступово — протягом п’яти неділь: Неділі Закхея, Неділі Митаря і Фарисея, Неділі блудного сина, М’ясопусної та Сиропусної неділь.
Перші три неділі відкривають нам, ким є Господь. Ми роздумуємо над тим, що Він є Той, Хто прагне зустрічі з нами, Хто хоче увійти до дому нашого серця, як колись увійшов до дому Закхея. Він вислуховує молитву тих, хто кається і просить Його милосердя, як це робив митар, на противагу фарисеєві, який прийшов до храму, щоб вихваляти власну праведність. Господь чекає, мов той батько, свого блудного сина. І коли син вирішує повернутися додому, батько обіймає його, цілує й улаштовує свято, докоряючи старшому синові за те, що той не зміг радіти поверненню брата. Бо, як говорить Євангеліє: «На небі буде більша радість над одним грішником, що кається, ніж над дев’яносто дев’ятьма праведниками, які не потребують покаяння» (Лк. 15, 7).
М’ясопусна неділя нагадує нам про Останній суд. Ми чуємо слова Ісуса Христа: «Те, що ви зробили одному з моїх найменших — ви мені зробили», і навпаки: «Те, чого ви не зробили одному з моїх найменших — ви мені не зробили». Перед нами постає образ двох стад: по правиці — вівці, по лівиці — козли. Одні почули слова: «Прийдіть, благословенні Отця мого, успадкуйте Царство», інші ж — «Ідіть від мене геть, прокляті, у вогонь вічний».
Ці слова є закликом до глибокого іспиту сумління. Чи ми справді повірили в Ісуса Христа? Чи покаялися й змінили свій самолюбний спосіб мислення і життя? Чи стали новою людиною, яка бореться зі спокусами диявола: жити лише для власного достатку, панувати над іншими, шукати своєї слави й вигоди?
Натомість Христос запрошує нас ділити свій хліб з іншими, служити один одному, слухати й відчувати потребу ближнього. Господь з любові до людини прийшов у цей світ, а людина запрошена повірити в Нього, прийняти Його благовість і йти назустріч потребуючим. Бо «Бог так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним. Бо не послав Бог Сина у світ, щоб світ засудити, але щоб світ був спасенний Ним» (Йо. 3, 16–17).
Сиропусна неділя, напередодні Великого посту, закликає нас до двох особливих речей: мати серце, здатне прощати, і серце, чутливе до потреб іншого. Особливо в часі посту ми покликані чинити маленькі чуда: вислухати когось, підтримати, допомогти, відчути біль іншої людини. Саме це є нашим щоденним євангельським завданням.
І все ж, попри цю духовну підготовку, ми часто входимо у Великий піст із внутрішнім неспокоєм. Нам здається, що потрібно щось змінювати, від чогось відмовлятися, а й без того в житті вистачає труднощів. Тому Великий піст стає для нас тим «порушником» нашого рутинного життя у звитому нами гніздечку, де під дією звички ми можемо й не помічати, що спосіб нашого життя не завжди є здоровим чи правильним. І попри перший внутрішній спротив, саме піст може стати початком тих змін, яких ми насправді прагнемо, але на які довго не наважувалися.
Входження у Великий піст можна порівняти з такою уявною картиною. Людина біжить широким полем, рятуючись від урагану. Довкола — нічого, лише небезпека. Але ось на горизонті з’являється старовинний замок. Добігши до нього, людина розуміє: саме тут її спасіння. Проте двері старовинного замку обплутані павутинням, а біля входу — скорпіони та небезпечні плазуни. І виникає страх: позаду буря, але й попереду потрібно пройти через те, що лякає. Водночас саме всередині замку — тиша і безпека.
Цей замок — це Христос. А двері до нього — це наші власні думки, наші страхи й внутрішні переживання, які часто не дають нам увійти у простір Божого миру.
Великий піст запрошує нас не лише втекти від життєвої бурі, але й не боятися зустрітися зі своїми «внутрішніми скорпіонами»: тими думками, болями й страхами, від яких ми зазвичай тікаємо. Бо лише зустрівшись із ними, ми можемо зрозуміти, що вони не мають над нами остаточної влади. Ми можемо представити їх Богові і знайти в Ньому прихисток.
Перед молитвою дуже важливо допомогти своєму тілу заспокоїтися. Бо коли тіло напружене, тоді й розум розсіяний, і серце не знаходить миру.
Тут можуть допомогти дуже прості психологічні вправи. Наприклад, повільне і глибоке дихання — так звана вправа «4–4–6»: вдих на чотири рахунки, затримка дихання на чотири, повільний видих на шість. Кілька хвилин такого ритму знижують серцебиття і напруження.
У момент різкого сплеску емоцій — страху, тривоги чи навіть під час панічної атаки — психологи радять техніку «заземлення 5–4–3–2–1»: назвати п’ять речей, які бачиш, чотири — які чуєш, три — до яких можеш доторкнутися, дві — які відчуваєш нюхом, і одну — на смак. Це повертає нас у теперішній момент і зменшує тривожність.
У поєднанні з духовною практикою корисно просто зупинитися й усвідомити: де я є, що я відчуваю, що мене тривожить. А тоді — чесно сказати Богові: «Господи, я боюся», «Господи, мені важко», «Господи, я втомився».
Коли ми називаємо свої почуття, вони вже не керують нами так сильно. Ми перестаємо від них утікати — і впускаємо туди Бога.
Не менш корисно виходити на прогулянки, проходячи приблизно 10 000 кроків швидкою ходьбою, поєднуючи їх, наприклад, з молитвою на вервиці. Ходьба зміцнює серцево-судинну систему, молитва спрямовує дух до розмови з Богом, а розум у цей час поступово вивільняється для раціональних рішень.
Бо, як відомо, у кожній нашій емоції є три складові: тіло, розум і дух. Тіло реагує прискореним серцебиттям, напруженням, утрудненим диханням, підвищеним тиском. Розум наповнюється тривожними, негативними або навіть конфліктними думками. А дух переживає страх, неспокій, апатію чи втому.
Коли ж тіло заспокоюється, дух відкривається для молитви. А коли дух відкривається Богові, тоді й розум поступово знаходить світло і правильний напрямок у вирішенні тієї чи іншої складної життєвої ситуації.
Саме тому духовні практики Великого посту — молитва, тиша, роздуми — допомагають не лише духовно, але й внутрішньо зцілюють усю людину: і тіло, і дух. Вони допомагають нам зустрітися з тим, що нас лякає, але вже не сам на сам, а разом із Богом.
Часто погані думки відволікають нас від розмови з Богом. А тут — навпаки: ми не тікаємо від них, а зустрічаємося з ними віч-на-віч, даємо їм виклик і запрошуємо Бога в ті ситуації, де найбільше потребуємо Його благословення. І тоді буря вже не здається такою страшною.
Тож Великий піст є запрошенням увійти до Замку. Пройти через двері страху. І відкрити, що в Христі на нас чекає не осуд, а тиша. Не тривога, а мир. Не втрата, а спасіння.
о. Іван СТЕФУРАК,
головний редактор
