Коли лікарі рятують тіло, душпастирська опіка допомагає не загинути душі. Іноді одна щира розмова стає сильнішою за відчай. Одна молитва відкриває двері для Божої благодаті. Одне добре слово повертає людині сенс життя. Ці історії — свідчення того, що Бог продовжує діяти через людей та ніколи не ставить крапку там, де людина бачить лише кінець, там, де нам здається, що все втрачено, Він починає писати нову сторінку життя.
Перемога життя над відчаєм
У військовому госпіталі після важкого поранення перебував 28-річний Віталій. Лікарі зробили неможливе — врятували йому життя, та не зуміли зберегти ноги. Ще кілька днів тому сильний та мужній молодий боєць-розвідник не хотів нікого бачити. Майже не розмовляв. Відвертався до стіни, ніби відгороджувався від усього світу. Найстрашніше було чути його слова до медичних сестер і побратимів: «Дайте мені щось таке, аби отак…раз…і назавжди». У ті хвилини Віталію здавалося, що разом із ногами він втратив своє майбутнє.
Одного дня до палати зайшов капелан, отець Василь, який ще з 2014 року їздив до Воїнів та добре розумів їхні болі, жалі та проблеми. Священник не поспішав говорити. Сів поруч. Помолився подумки за Воїна і просто почав слухати. Поранений спочатку мовчав, далі кричав такі слова, що навіть побратими по палаті не могли його слухати, а згодом таки відкрив своє серце. Тоді заговорив капелан. Не про жалість, не про приреченість, а про надію. Він розповідав про Захисників, які після ампутацій навчилися ходити на протезах, повернулися до активного життя, створили сім’ї, працюють, допомагають армії та підтримують інших поранених. «Господь не вимірює цінність людини кількістю її здорових кінцівок, — тихо сказав капелан. — Він має для тебе шлях, навіть якщо сьогодні ти його ще не бачиш».
Далі були десятки розмов. А ще отець Василь зателефонував рідним Воїна, просив їх не говорити лише про втрату, а нагадувати про те, що життя триває, що вдома його люблять, чекають і моляться за нього. Молитва об’єднала серця. Минали дні. Воїн перестав просити про смерть, погодився на реабілітацію і став усміхатися. Це була велика перемога життя над відчаєм. Підлікувавшись, Віталій поїхав до Німеччини, де отримав сучасні протези.
Кожен новий крок вимагав неймовірної сили волі, терпіння і віри. Він вчився ходити майже так само, як колись у дитинстві. «Уявляєте, нині Віталій знову в строю, — радісно розповідає отець Василь. — Щоправда він не на передовій зі зброєю в руках, а складає бойові дрони, що рятують життя побратимів».
Рідні — через любов
У палаті хірургічного відділення панувала звична лікарняна тиша. Медичний капелан — отець Володимир, обходив палати, несучи не лише слово розради, а й просту людську присутність. В одній з палат він побачив жінку похилого віку. Медсестра Оксана сказала священнику, що це пані Олена, її привезли сусіди. Через ускладнення цукрового діабету лікарям довелося ампутувати жінці ногу. Коли отець зайшов у палату, бабця лежала нерухомо, дивлячись у стелю. Її обличчя було спокійним, але в очах застиг глибокий біль.
Капелан підійшов ближче. «Слава Ісусу Христу, мене звати отець Володимир, я медичний капелан. Можна я присяду біля вас?», — тихо промовив священник. Жінка ледь кивнула. Розмова почалася стримано. Згодом капелан дізнався, що перед ним колись знана і шанована людина, яка була головною інженеркою великого заводу. Її поважали колеги, цінувало керівництво. Пані Олена багато працювала, створювала, допомагала. А тепер лежала сама. Поважна жінка з гіркотою розповіла, що її чоловік помер багато років тому. Єдиний син давно жив за кордоном. Гроші матері надсилав регулярно — ніби виконував обов’язок. Але сам не приїжджав. Навіть після важкої операції.
«Найстрашніше не біль у тілі, отче… Найстрашніше — коли стаєш нікому не потрібною», — ледь чутно промовила бабця, і по її щоці повільно покотилася сльоза. Ці слова боляче врізалися в серце капелана. Священник вирішив діяти. Наступного дня він прийшов знову до жінки та дізнався номер її сина. Зателефонував. Довго пояснював ситуацію, говорив про стан матері, про її самотність, про те, як важливо просто бути поруч. Відповідь чоловіка була холодною: «Я висилаю гроші. Цього достатньо». І дзвінок обірвався. Капелану було боляче бачити, як матеріальне намагаються видати за любов. Але Господь часто відкриває двері там, де люди бачать лише стіну. Раптом душпастир згадав про своїх добрих знайомих, багатодітну християнську родину Віри та Миколи Скоморовських. Чоловік і дружина виховували шістьох дітей. Жили скромно, чесно, з молитвою і любов’ю. У їхньому домі завжди знаходилося місце для того, хто потребував тепла.
Капелан розповів їм про бабусю. За мить багатодітна мати Віра сказала: «Ми допоможемо цій жінці». Після реабілітації бабця Олена повернулася у свою квартиру, і до неї щодня стали заходити Віра з Миколою та їхні діти, через тиждень вони забрали жінку у свій будинок в приміському селі. Добродії взяли для пані Олени крісло колісне, облаштували кімнату, допомогли звикнути до нового життя. «Спершу пані Олена почувалася чужою, — розповів капелан. — Та діти Скоморовських розтопили лід та звеселили серце старенької. Вона знову стала потрібною, стала частиною сім’ї». А через два місяці, коли отець Володимир прийшов до знайомих, то не впізнав колись змучену болем та самотністю жінку. Вона сміялася! Щиро. Голосно. По-справжньому!
На жаль, син поважної пані досі не навідав неньку і нечасто телефонує. Щоправда гроші висилає. За ці кошти Скоморовські купляють все, що треба для жінки. Та за жодні гроші світу жінка не могла би купити любов, яку вона отримала завдяки Божій любові та провидінню через отця-капелана.
«Не кожне спасіння виглядає як обійми»
30-річна Галина сиділа на лавці під дверима кабінету, стискаючи в руці конверт із грошима. Коридор пахнув ліками й втомленими сутінками, лампи тихо гуділи, а в очах мерехтіли невиспані місяці й кар’єрні дедлайни. Вона думала, що все вирішила: швидко, чисто, без зайвих драм. Папка з контрактами чекала в сумці. Жінка чекала на… аборт. Біля неї присів капелан, отець Андрій. Він часто бував у пологовому і заходив на нижній поверх медзакладу, який орендувала приватна клініка, де робили переривання вагітності. Священник одразу зауважив жінку під відповідним кабінетом.
«Важкий день?» — підсівши, тихо запитав священник, який був у звичайному одязі. За кілька років медичного капеланства отець Андрій добре знав, що саме так легше починати розмову з жінками, які опинилися у складній ситуації вибору. Галина глянула на незнайомця та відповіла: «Так, важкий день і важкий «проєкт», який… припиниться сьогодні. «А якщо цей проєкт не припиняється, а лише починається?» — сказав тихо священник. «У мене немає часу. Немає бажання. Є вибір». «Вибір — це теж відповідальність. Якщо надумаєте залишити життя, я допоможу». Галина вперше за довгі тижні дозволила собі глибокий вдих — і десь під серцем, відгукнулося крихітне, ще безіменне життя.
Жінка підвелася, вагаючись. «Якщо я вийду звідти з іншим рішенням…», — сказала вона. «Я зустріну вас під цими дверима», — усміхнувся капелан. Вона не зайшла, пішла зі священником. І замість страшної «процедури» був лікар, який не ставив зайвих запитань, ліжко у спільноті, де на стінах висіли дитячі малюнки, термоси з чаєм і календарі з відміченими оглядами. В належний термін Галина на диво легко народила дівчинку. Манюня гучно плакала, ніби виборювала право на перший вдих. Новоспечена мати усміхнулась, а через два дні… таки залишила дитину в пологовому. Та новонароджену Марієчку не залишив отець Андрій. Хоча він не зміг переконати Галину бути з донькою, він згодом став її хрещеним батьком.
Священник був з похресницею в пологовому, згодом телефонував у відповідні служби, говорив із родинами, які мріяли стати батьками, але не могли, і обирали шлях прийомного батьківства та материнства. Через кілька місяців дівчинка усміхнулась у новій вітальні, де пахло ваніллю й полірованим деревом. Добра християнська родина Ангеліни та Мирослава Вахняків зустріла її радістю та молитвою. Хресний батько часто провідував Марієчку, але ніколи не казав, що її біологічна мати живе у США. Капелан розумів, що не кожне спасіння виглядає як обійми. Інколи воно схоже на легко зачинені двері. «Бог допоміг зберегти життя, допоміг врятувати від страшного гріха матір Марієчки, яка вибрала свій шлях. Нехай їй буде добре», — тихо мовив отець Андрій.
Імена всіх вищезгаданих осіб змінені за їх побажанням. Фото ілюстративні.
Сабіна РУЖИЦЬКА
