Є на Прикарпатті села, історію яких можна читати не лише за старими документами чи краєзнавчими книгами. Її можна побачити у дерев’яних стінах храму, почути в розповідях старожилів, відчути у давніх молитвах, які покоління за поколінням підносилися до Бога. Саме таким є Мостище — село з непростою історією, давнім корінням і храмом перенесення мощей святого Миколая, який уже понад півтора століття є духовним осередком громади.
«Перша згадка про село, яке колись називалося Довге, є ще від 1384 року, — розповідає краєзнавиця та авторка книги про храм Світлана Кішко. — Щоправда, це село знаходилося в іншому місці, аніж сучасне Мостище. Коли Довге дотла спалили татари, люди, які врятувалися, поділилися. Одні пішли вище за течією річки і там оселилися. Інші спустилися нижче та заснували, власне, Мостище. Через село протікали чотири річки, а отже, було багато мостів». Так, за місцевим переказом, і виникла назва Мостище. Але разом із новою назвою село отримало й нову сторінку своєї історії, невіддільну від життя християнської громади.
Перші відомості про храм у Мостищі сягають XVII століття. «У “Метриці рукоположених” єпископа Йосифа Шумлянського за 1678 рік знаходимо згадку про нашу церкву. Там написано, що він висвятив для сільської церкви ієрея», — розповідає отець Тарас Цюпин. Відомо, що у 1792 році храм реставрували. А вже нинішня церква постала завдяки зусиллям самої громади. Її будівництво розпочали у 1868 році, а завершили у 1871-му. У той час парохом був отець Арсеній Авдиковський. Відтоді дерев’яний храм став невід’ємною частиною історії Мостища. Цьогоріч від завершення його будівництва минає 155 років. «Наш храм дерев’яний, у вигляді човна, а якщо бути точнішим — Ноєвого ковчега, — каже отець Тарас. — Це дуже символічно, бо церква, як ковчег серед житейського моря, є порятунком для спраглих Творця душ». І справді, зовнішня форма святині має особливу символіку. Протягом десятиліть і століть храм залишався для людей не просто місцем молитви, а прихистком, де шукали розради, надії та сили.
Особливістю храму є його внутрішнє планування. Усередині немає опор — усе тримається на стінах. Святиню прикрашає чотириярусний різьблений та позолочений іконостас. На стінах збереглися барокові орнаменти. Є також бічний престіл Успіння Пресвятої Богородиці, встановлений пізніше. Та, мабуть, найцінніше у старовинній церкві — не лише те, що можна побачити, а й те, що вдалося зберегти. У храмі є стародруки, видані у друкарнях Києва, Львова, Почаєва та Унева. Свого часу їх приносили й дарували храму побожні люди. З часу будівництва зберігся і давній образ святого Миколая. Зберігаються у церкві давні плащаниці, які знайшли під час ремонтних робіт. Кожна така річ — маленький свідок великої історії. Вона нагадує, що віра громади не починається сьогодні. Її передавали від батьків до дітей, від покоління до покоління.
Прикметно, що з історією храму пов’язані й відомі духовні постаті. У ХІХ столітті тут служив отець Володимир Глодзінський — дід по матері Степана Бандери. Серед душпастирів храму був також отець Йосиф Шухевич — прадід Романа Шухевича. Загалом від часу освячення нинішнього храму й до сьогодні тут служили 26 душпастирів.
Сабіна РУЖИЦЬКА
(Продовження читайте в ч. 36 газети «Нова Зоря»)
