127 років тому, у вересні 1899 року, розпочався короткий, але надзвичайно важливий період служіння Андрея Шептицького на Станиславівській єпископській кафедрі. Лише 14 місяців він очолював єпархію, однак за цей час встиг глибоко пізнати життя Прикарпаття, відвідати численні парафії, поспілкуватися з духовенством і простими людьми, започаткувати важливі церковні та освітні проєкти. Саме тут, у Станиславові, майбутній Митрополит, за його власними словами, навчився бути не лише єпископом, а духовним батьком.
Андрей Шептицький — одна з найвизначніших постатей в історії Української Греко-Католицької Церкви та України. Церковний і громадський діяч, меценат, людина великого духу, він залишив помітний слід у духовному, культурному, освітньому та економічному житті українського народу. Певний час його архієрейське служіння було пов’язане саме зі Станиславовом — нинішнім Івано-Франківськом. Хоча воно тривало недовго — від вересня 1899-го до грудня 1900 року, — цей період став важливою сторінкою не лише в історії Станиславівської єпархії, а й у житті самого Андрея Шептицького.
2 лютого 1899 року тодішній імператор Австро-Угорщини Франц Йосиф І номінував Андрея Шептицького на Станиславівського єпископа. На той час він, як ієромонах і професор богослов’я, перебував у Кристинопільському монастирі отців василіян. Спочатку Шептицький навіть відмовлявся прийняти номінацію. Однак призначення було підтверджене Папою Левом XIII, і молодий ієромонах-доктор Андрей Шептицький змушений був підкоритися волі Святішого Отця. Перед його єпископським служінням були одинадцять років монашого життя, навчання, духовного формування та активної місійно-проповідницької діяльності.
Станиславівська єпархія на той час була відносно молодою. Питання її створення постало через значні труднощі в управлінні парафіями, які раніше входили до складу Львівської митрополичої єпархії. Відстані були великими, а транспортне сполучення — складним. Щоб доставити документи чи вирішити важливу церковну справу, нерідко доводилося долати значні відстані кіньми, витрачаючи на дорогу чимало часу. Станиславівську греко-католицьку єпархію було засновано 1885 року за часів служіння Львівського митрополита і кардинала Сильвестра Сембратовича. Першим єпископом Станиславівським став Юліан Пелеш, якого 1891 року перевели до Перемишльської єпархії. Другим єпископом був Юліан Куїловський, який після смерті Сильвестра Сембратовича став Львівським митрополитом. А третім єпископом, власне, мав стати Андрей Шептицький.
17 вересня 1899 року, в неділю, у Львові, в соборі Святого Юра, відбулася єпископська хіротонія Андрея Шептицького. В урочистій Літургії взяли участь єпископи трьох обрядів — римо-католицького, греко-католицького та вірменського. Після завершення Богослужіння новопоставлений єпископ вийшов із собору Святого Юра, перейшов до митрополичих палат, став на одному з балконів і поблагословив численних людей, які зібралися, щоб побачити його. 24 вересня 1899 року відбулася урочиста інтронізація Андрея Шептицького на Станиславівську єпископську кафедру. До приїзду владики до Станиславова готувався і його рідний брат Казимир Шептицький, який згодом також обере духовне служіння, стане монахом-студитом і відомим як отець Климентій. 18 вересня він прибув до Станиславова, де займався організацією урочистостей, пов’язаних з інтронізацією брата.
Є промовистий епізод, який добре характеризує молодого єпископа та його ставлення до українського народу. Запрошення на інтронізацію спочатку були надруковані німецькою мовою — саме нею в тогочасному Станиславові широко послуговувалися духовенство та інтелігенція. Дізнавшись про це, Андрей Шептицький розпорядився, щоб запрошення надрукували також українською. Здавалося б, невелика деталь. Проте вчинок молодого єпископа був промовистим. Він показував, що Шептицький прагнув говорити з українцями їхньою мовою, поважав їхню національну ідентичність і відчував себе частиною свого народу.
Підготувала Сабіна РУЖИЦЬКА
(Продовження читайте в ч. 36 газети «Нова Зоря»)
