Журналістика під час війни — це не лише про новини чи про збереження української ідентичності, доступ людей до правдивої інформації, фіксацію злочинів росії та, зрештою, про відповідальність перед суспільством. Про інформаційну стійкість України, роботу медіа на прифронтових територіях, безпеку журналістів, російський полон та міжнародну підтримку України говорили в ефірі програми «Наші гості» на радіо «Дзвони». Гостем студії став Сергій Томіленко — український журналіст, редактор, громадський діяч, голова Національної спілки журналістів України, заслужений журналіст України. Розмова відбулася в межах циклу програм «Збереження української нації».
— Пане Сергію, сьогодні, коли Україна переживає одні з найважчих часів у своїй новітній історії, якою є роль журналістики у збереженні української нації?
— Журналісти допомагають і зберігати українську ідентичність, і захищати. Українські медіа є складовою інформаційної стійкості, інформаційного опору. І, власне, роблять це успішно, бо абсолютна більшість журналістів віддані Україні, підтримують Україну і чинять опір росіянам. Тут жодних альтернатив немає. Але те, що для Путіна, для росії брехлива і ворожа пропаганда є складовою вторгнення, — це факт. Відповідно, саме пропаганда була і є першою стадією великої війни та вторгнення. Спочатку росіян занурили в бульбашку пропаганди, бульбашку брехні, ізолювали від правдивої інформації, накрутили, що українці є ворогами, що за кордоном так багато ворогів. У такий спосіб уможливлюють підтримку цієї війни. Водночас ми бачимо, що протиотрутою російській пропаганді й засобом стійкості є доступ українців до правдивої інформації. І ми, як Національна спілка журналістів України, перебуваємо на передовій підтримки українських журналістів, українських медіа як національного рівня, так і локального, регіонального.
Ми раді підтримувати медіа і в Західній Україні, які забезпечують українців важливою інформацією. Водночас одним із наших найбільших пріоритетів є підтримка українських медіа на фронтових і прифронтових територіях. Бо фактично через близькість до лінії зіткнення росія дроновими та ракетними атаками руйнує будь-яку цивілізацію: антени, передавачі, доступ до онлайн-мовлення. Вона хоче занурити українців у бульбашку пропаганди. І, відповідно, тим ціннішою є робота медіа. Надзвичайно помітною на фронтових територіях є робота друкованих медіа, газет. Але наші колеги, які там працюють, не мають розкоші лише сконцентруватися на підготовці матеріалів. Вони мають зважати на безпеку, на небезпеку. Особливо якщо ми говоримо про друковані медіа, то вони безпосередньо самі й доставляють це друковане українське слово до своїх земляків. Величезний є запит в українців саме на українське слово, на надію. І тим, хто це слово надії несе українцям, є український журналіст.
Чому українці довіряють журналістам — і не довіряють цифровому шуму?
У цьому контексті ведуча програми Марія Солодчук звернула увагу на особливе значення слова — правдивого, мудрого і такого, яке здатне підтримати людину. Вона згадала євангельські слова «На початку було Слово», а також думку Блаженнішого Святослава, який, говорячи про свято Преображення Господнього, назвав його виявленням правди. Адже в час, коли навколо так багато маніпуляцій, страху та інформаційного шуму, потреба в правді стає особливо гострою.
За словами Сергія Томіленка, Національна спілка журналістів України досліджує інформаційні потреби громадян, зокрема мешканців прифронтових територій. І результати показують цікаву тенденцію: коли люди розуміють, що інформацію створив саме журналіст, рівень довіри до неї значно вищий. «Ми фіксуємо, що якраз українці, коли усвідомлюють, що вони споживають медіа, створене журналістами, то одразу рівень довіри надзвичайно високий. Люди все ж довіряють цій інформації. Чому? Бо фактично вони розуміють, що журналісти — це відповідальні люди», — зазначив він.
«В тривожний воєнний час люди в паніці, вони готові споживати будь-яку інформацію. Ми бачимо, що в багатьох соціальних мережах є маніпуляції, які базуються на страху. Це просто намагання зібрати аудиторію, паразитуючи на тому, що люди бояться тривог, бояться ракет, бояться шахедів, всього бояться, і вони покладаються хоч на якусь інформацію. І, відповідно, оцю тривогу хтось множить заради якоїсь аудиторії й, можливо, якогось прибутку», — говорить Сергій Томіленко.
«Потреба людей в інформації під час війни надзвичайно висока. Адже від неї іноді залежить не просто емоційний стан, а життя і здоров’я», — зазначає гість програми.
Медіа, які зникають
Поряд із питанням довіри постає інше — чи матимуть українці доступ до професійної інформації завтра. За словами голови НСЖУ, від початку повномасштабного вторгнення щонайменше половина регіональних і локальних медіа припинили роботу.
«Вони закрилися з економічних міркувань чи через тимчасову окупацію. І водночас лише та міжнародна солідарність, яка виявляється до України з 2022 року, ще уможливлює якісь елементи економічної стійкості українських регіональних медіа. Ну і, крім міжнародної підтримки, ресурсної підтримки, звичайно, ми говоримо, що ключове для українських медіа — внутрішнє бажання і відчуття місії. Українські журналісти, видавці, керівники теле- й радіоорганізацій, професійних медіа — вони відповідальні перед аудиторією, і у воєнний час особливо докладають усіх зусиль, щоб продовжити мовлення, щоб продовжити дати українцям доступ до інформації. Ця місія дуже благородна, але дуже виснажлива», — підкреслює голова НСЖУ.
Журналіст на війні: між професійним обов’язком і небезпекою
Окремо під час розмови йшлося про безпеку журналістів та їхню роботу безпосередньо на фронті. Суспільство потребує новин від першої особи, свідчень очевидців, репортажів із місця подій. Але для журналіста це означає їхати туди, де небезпека є щоденною реальністю.
«Не може журналіст бути десь на дистанції й готувати матеріали з передової, давати певні свідчення, робити репортажі про те, що робиться у прифронтових селах. Але водночас запит у нас у всіх є завжди на новини від першої особи, на новини від свідків, на прямі свідчення. І тому журналісти їдуть. Це наша суспільна місія, суспільний інтерес — висвітлювати, фіксувати правду, знаходити істину, шукати джерела інформації. В умовах війни означає підвищений ризик, бо журналіст їде безпосередньо у фронтову зону».
«На жаль, ми маємо жертви при виконанні професійних обов’язків. Водночас також ми укладаємо сумний список колег, які загинули, вже будучи мобілізованими, як Герої й Героїні. Ми шануємо їхні імена, ми шануємо також наших колег цивільних — жертв цієї війни. Великою такою ціною відданості правді є і російський полон для наших колег. Щонайменше на цей час, за даними Національної спілки журналістів України, щонайменше 28 цивільних журналістів перебувають у російській неволі. І, відповідно, російський полон вбиває — це не метафора, а реалії. Бо наших колег, як і інших цивільних, ізолюють від зв’язку зі світом, ізолюють від зв’язку з рідними, не надають юридичну чи медичну допомогу, намагаються психологічно зламати, при тому, що проводять над ними певні судилища, результатом яких стають вироки по 18 років російської в’язниці лише за те, що вони є журналістами», — ділиться співрозмовник.
А відтак додає: «Трагічною є доля Вікторії Рощиної — молодої журналістки, яку закатували в російській неволі. Ми як Спілка журналістів не мовчимо, ми об’єднуємо міжнародну громадськість, відповідно, закликаємо, що це несправедливо переслідувати журналістів за професію, і, відповідно, посилюємо міжнародний тиск на росію з вимогою негайного звільнення. На жаль, росія ігнорує всі людські закони, Божі закони й, відповідно, обмежує повністю права цивільних, права українців у цій війні. Але те, що ми можемо робити — не мовчати, називати імена. І, користуючись нагодою, я можу назвати імена Ірини Левченко, Ірини Данилович, Сервера Мустафаєва, інших наших колег, які наразі, на жаль, у неволі. З іншого боку, ми підтримуємо і морально, і матеріально родини полонених журналістів, бо це теж дуже важливо в такий важкий час їм відчувати цю підтримку».
Не дати світу забути про Україну
Ще одна тема, якої торкнулися під час розмови, — робота іноземних журналістів в Україні та необхідність утримувати війну в полі зору міжнародної спільноти. Прикладом такої роботи стала діяльність американської журналістки Заріни Забріські, яка не просто приїхала в Україну у коротке відрядження, а вирішила жити в Херсоні.
«Вона прийняла рішення і поселилася в Херсоні. Вже кілька років безпосередньо вона живе в цьому місті», — розповідає Сергій Томіленко. За його словами, журналістка стала своєрідним медійним амбасадором міста: «Вона привертає увагу до того, що росіяни полюють за цивільними в Херсоні, що націлюється росія не лише на військові об’єкти, як вона декларує в часи збройного там конфлікту і війни, а націлюється знову ж на цивільних, скоює воєнні злочини проти українців», — зазначає він.
Сергій Томіленко також наголосив, що НСЖУ свого часу подала її кандидатуру на державну нагороду: «Я дуже гордий і радий, що, зокрема, за поданням Національної спілки журналістів України Президент України прийняв рішення про нагородження цієї хороброї журналістки орденом “За заслуги” — державним орденом».
Та за цим стоїть значно ширша проблема: світ не може дозволити собі втратити з поля зору Україну. Адже війна триває вже роками, і для міжнародної аудиторії вона поступово перестає бути новиною. Тому українським журналістам доводиться знову і знову говорити про Україну, показувати світові її реальність та нагадувати про ціну війни. «Ми мусимо знову і знову невтомно інформувати, показувати ті реалії й об’єднувати всіх громадян з усього світу», — акцентує голова НСЖУ.
І саме тут знову повертаємося до головного — до слова. До правдивого слова, яке в умовах війни стає способом протистояти брехні, зберігати пам’ять і підтримувати людей. Бо журналістика у час війни — це не лише про новини. Це про людей, які мають право знати правду. Про тих, хто чекає українського слова навіть під обстрілами. Про тих, хто ризикує життям, щоб цю правду донести. І про суспільство, яке не повинно дозволити, щоб замість правди його знову занурили в чужу «бульбашку» брехні.
Розмовляла Марія СОЛОДЧУК
Підготувала Марія ІВАНЦІВ
