Колись мама розповіла мені одну історію. Два чоловіки орали поле. Працювали, здається, цілий день, кожен був зайнятий своїми думками та клопотами. І раптом один підняв голову й сказав: «Хло, та то вже дерева цвітуть». Вони весь цей час працювали в полі, «веснували», як кажуть в селі. Але ніхто з них фактично так і не помітив, коли ж прийшла та весна.
Чомусь я часто згадую цю історію і мені здається, що ми сьогодні робимо приблизно те саме. Тільки наше поле трохи інше. Ми біжимо на роботу, поспішаємо на зустрічі, відповідаємо на повідомлення, гортаємо новини, слухаємо голосові, думаємо, що треба купити після роботи, кому подзвонити, що написати і що ще сьогодні потрібно встигнути. А життя тим часом відбувається десь поруч.
Може, ви вже помітили, що дерева в нашому місті починають жовтіти? А може, ні. Може, ви не звернули уваги, що вечори стали коротшими, а повітря зранку вже трохи інше. Що люди почали діставати светри, а на вулицях поменшало легкого літнього одягу.
Може, ви не помітили, що вже останній місяць із франківської ратуші щогодини лунає мелодія, яку відбиває дзвін. Бо ми йдемо своїми маршрутами і дивимося переважно під ноги або в телефон. Та знаєте кого ми перестали помічати найбільше? Одне одного.
Можна щодня проходити повз сотні людей і не побачити жодного. Хіба вони стали невидимими? А, ні, то просто в кожного з нас своя бульбашка, в якій постійно щось відбувається. І телефон став чи не найпростішим способом сховатися від реального світу. Ми можемо стояти в черзі, їхати в автобусі, сидіти в кавʼярні або чекати на когось — і весь цей час бути десь далеко.
Раніше черга в магазині могла бути цілою маленькою історією. Люди розмовляли. Хтось міг поскаржитися на погоду, хтось запитати, чи давно тут продають такий хліб, хтось пожартувати. Зовсім незнайомі люди на кілька хвилин ставали компанією одне для одного. Потім черга закінчувалася, кожен ішов своєю дорогою, і, можливо, вони більше ніколи й не зустрічалися. Але в той момент вони були разом.
Тепер у черзі значно частіше можна побачити людей, які дивляться в телефони. І справа навіть не в тому, що телефон забрав у нас спілкування. Навпаки. Ми ніколи ще не мали стільки можливостей бути на зв’язку. Повідомлення можна написати за секунду. Можна подзвонити людині, яка перебуває за тисячі кілометрів. Можна щодня знати, що роблять десятки знайомих.
Ми постійно з кимось на зв’язку. Але чи стали ми від цього ближчими? Можна мати кілька десятків чатів і водночас не мати з ким поговорити по-справжньому. Можна щодня бачити в соціальних мережах, як друзі проводять час, але не знати, що в них насправді відбувається. Можна сидіти за одним столом із найближчою людиною і все одно бути далеко від неї.
Мені здається, ми настільки звикли до постійного потоку інформації, що тиша почала нас лякати. Якщо телефон не дзвонить чи ніхто не написав — відкриваємо соціальні мережі. Якщо їдемо кудись самі — одразу шукаємо, чим себе зайняти.
Нам постійно потрібно щось дивитися, читати, слухати і через це ми дедалі рідше просто дивимося навколо. А навколо — життя. Хтось сьогодні вперше приїхав до нового міста. Хтось востаннє бачить знайому вулицю перед від’їздом. Хтось сидить у тому самому кафе вже десятий рік. Хтось щоранку відчиняє двері магазину й розкладає свіжоспечені булочки на вітрини. Хтось чекає на автобус. Хтось поспішає додому, бо там його чекають. У кожного своя історія і, можливо, іноді достатньо підняти голову, щоб її помітити. Побачити дерева, які вже змінили колір. Почути дзвін із ратуші. Звернути увагу на людину, яка щодня робить тобі каву в улюбленій кавʼярні. Заговорити з кимось у черзі. Просто тому, що поруч людина.
Можливо, ми не можемо зупинити цей постійний потік інформації. Не можемо повернути час, коли телефони не лежали в кожній кишені. Та й, напевно, не потрібно повертати. Але можемо іноді відкласти телефон. Підняти голову і подивитися, що відбувається навколо. Бути тут і зараз.
Бо поки ми зайняті своїми клопотами, дерева все одно цвітуть. Потім зеленіють. Потім жовтіють. А життя просто йде далі. І дуже не хочеться одного дня озирнутися й зрозуміти, що ми весь цей час були поруч із ним — але так і не помітили.
Марія ІВАНЦІВ
