Він поруч із тими, хто бореться за життя, переживає важкі випробування, втрачає близьких або шукає сили рухатися далі. Його служіння — це не лише молитва, а й уважне слухання, духовна підтримка та розрада, які допомагають людині віднайти надію навіть у найскладніші моменти. Медичний капелан підтримує не тільки пацієнтів, а й медичних працівників, які щодня працюють на межі фізичних та емоційних можливостей. У час війни його присутність нагадує про цінність людської гідності, силу віри та важливість милосердя.
Днями у конференц-залі Івано-Франківського архієпархіального управління відбулася зустріч медичних капеланів. Про особливості служіння, його виклики та значення для сучасної медицини розмовляємо з о. Ярославом Рохманом, головою Комісії у справах душпастирства охорони здоров’я Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ.
— Отче Ярославе, зустріч медичних капеланів стала нагодою підбити підсумки роботи. Які головні результати діяльності Комісії у справах душпастирства охорони здоров’я Ви б виділили за останній період?
— Ця зустріч не підсумкова, адже ми будемо збиратися ще в грудні. Проте кожна наша зустріч є важливою, бо головним результатом є ділення досвідом. Зараз служіння медичних капеланів дуже активне, адже маємо великий попит на таких душпастирів. Вони повинні мати відповідну освіту і, безперечно, покликання служити в лікарні.
— Як можна стати медичним капеланом?
— Священники, які хочуть здійснювати таке служіння, повинні отримати благословення єпископа. Після цього треба навчатися в медичному закладі вищої освіти, який священник обере самостійно. Після навчання він реєструється в єпархіальній Комісії у справах душпастирства охорони здоров’я. Там визначають, де є вакантне місце, і скеровують священника на служіння до певного медичного закладу. Наприклад, в Івано-Франківській Архієпархії є 39 медичних капеланів, з них 22 офіційно працевлаштовані в медичних закладах області.
— Які зміни Ви сьогодні найбільше помічаєте в потребах пацієнтів, їхніх родичів і медичних працівників?
— Медичний капелан сьогодні — це втілення слів «бути поруч». Якщо у 1990–2000-х роках капелан приходив у лікарню просто помолитися, відслужити Літургію чи молебень, то сьогодні він спочатку розмовляє як духовний порадник, а згодом запрошує до спільної молитви. Люди тепер дуже потребують спілкування. До капелана приходять зі своїми переживаннями, шукають розради та підтримки. Медичні капелани є також організаторами та ініціаторами різних конференцій, навчань і паломництв.
— На зустрічі йшлося про професійне навчання медичних капеланів. Якими компетентностями, на Вашу думку, сьогодні обов’язково має володіти капелан, який працює в лікарні?
— Насамперед ми говоримо про духовність медичних капеланів, їхню готовність служити, їхнє покликання, а далі вже, звісно, — про компетентність. Що ми вкладаємо в це поняття? Найперше — освіту, яку здобуває медичний капелан завдяки державним та церковним програмам. А ще дуже важлива практика, знання психології, адже вони допомагають розуміти психологічний стан людини. Щороку медичні капелани набувають нового досвіду. COVID-19, АТО/ООС, повномасштабне вторгнення — це особливі етапи служіння капеланів.
У 2026 році для офіційного працевлаштування медичний капелан мусить відповідати певним державним критеріям. Він повинен мати щонайменше ступінь бакалавра богослов’я та сертифікат про закінчення державної програми клінічної душпастирської освіти. Нововведенням є те, що капелани, як і медичні працівники, повинні мати БПР — безперервний професійний розвиток. Він вимірюється в балах: потрібно набрати не менше ніж 50 балів за рік. Це навчання, участь у конференціях тощо. Якщо для медичних працівників БПР — звична практика, то для капеланів це виклик.
Назустріч медичним капеланам нашої Архієпархії пішли керівництво та працівники Івано-Франківського національного медичного університету й обласної клінічної лікарні. На базі останньої ми пройшли триденне спеціальне навчання, за яке отримали чималу кількість балів. Ми вдячні медикам, які сприймають нас як колег.
— Війна, тривалі стреси, втрати, важкі діагнози — усе це впливає не лише на фізичне, а й на духовне та психологічне здоров’я людини. Якою сьогодні має бути відповідь Церкви на ці виклики?
— Усе дуже просто: Церква має бути поруч. Коли медичний капелан заходить у палату, реакція може бути різною: від здивування до радості, від страху до вдячності. Сприйняття залежить від попереднього релігійного досвіду. Але люди ніколи не залишаються байдужими, бо священник представляє Самого Христа та Церкву. Часто, коли пацієнти бачать капелана, він стає для них ознакою надії на одужання, на повернення до життя. Під час хвороби люди відчувають страх, втрату фізичних можливостей, активності, навіть втрату гідності. Капелан має допомогти людині стабілізувати свій стан, подолати страх, повернутися в ситуацію «тут і зараз», пояснити, що вона перебуває в закладі, де отримає всю необхідну допомогу, та укріпити її у вірі. Адже добре психологічне й душевне налаштування — одна з передумов одужання. Також капелан мусить подбати про розвиток стосунків людини з Богом.
Існує стереотип, що коли в палату приходить священник, це може означати, що людині слід готуватися до зустрічі з Богом. Проте це лише стереотип, який слід долати. Капелан — не передвісник смерті, а той, хто підтримує, розраджує та допомагає. При цьому важливо, щоб капелани приходили регулярно. Тоді люди починають інакше сприймати священників у лікарнях.
— Медичний капелан працює не лише з пацієнтом, а й з медичними працівниками. Як підтримувати самих лікарів і медсестер, які щодня стикаються з людським болем, смертю та виснаженням?
— Колись вважали, що капелан служить лише пацієнтам та їхнім родичам. Зараз ми зосереджуємося і на служінні медичним працівникам. Вони потребують не лише молитви, а й розуміння, часом — поради в певних побутових ситуаціях. Особливим моментом є підтримка лікарів, чиї пацієнти, на жаль, помирають. Медики дуже болісно це переживають.Також у медичних закладах ми організовуємо зустрічі з лікарями та медсестрами. Капелан пропонує тему, пов’язану з духовністю, і ми спільно її обговорюємо. Після цього кожен має можливість висловитися, розповісти, як почуте можна застосувати в житті, а також поділитися тим, що його турбує.
— Окремо на зустрічі говорили про людей, які переживають суїцидальні думки. Якою може бути роль капелана в такій ситуації і де проходить межа між духовною підтримкою та необхідністю залучення фахівців — психологів, психіатрів, соціальних працівників?
— Така проблема існує. Певною мірою її загострила війна. Маємо приклади інших країн, де після війни зросла кількість самогубств. Навіть попри те, що ми захищаємо свою землю, ця війна страшна й нещадна, а ворог — жорстокий. Не кожна людина, навіть якщо зовні вона здається сміливою та мужньою, може побачити й пережити загибель побратимів, близьких і рідних, побачити важкі поранення. Деякі воїни, які отримали поранення, мають ампутації або просто повернулися з війни, не можуть знайти себе поза нею. Поки що для них недостатньо ресурсів і фахівців. Тому священники часто стають тими людьми, які спілкуються з пораненими.
Ми бачимо, що якщо людина замикається в собі, має тривожні думки, про які зрідка говорить, їй потрібна допомога фахівців. Медичний капелан як авторитетна особа має скерувати її до психолога чи психіатра та пояснити, що таке звернення є цілком нормальним. Це виклик, з яким людині довелося зіткнутися в житті й на який потрібно знайти відповідь.
— Однією з тем зустрічі була стигматизація людей, які живуть із ВІЛ. Чому, на Вашу думку, ця проблема досі залишається актуальною і що може зробити Церква для зміни ставлення суспільства?
— Маємо такий виклик. На жаль, захворювання не завжди виявляють вчасно. А якісна та своєчасна діагностика має величезне значення. Це можливість виявити хворобу на ранніх стадіях, загальмувати розвиток недуги та запобігти поширенню ВІЛ. Важливо також, щоб люди приймали тих, хто живе з ВІЛ. Адже ВІЛ/СНІД — це не те, що має відмежовувати людину від суспільства.
— Також обговорювали профілактику залежностей. Чи достатньо сьогодні говорити лише про заборону чи небезпеку залежності, чи потрібно більше працювати з причинами, через які людина шукає порятунку в алкоголі, наркотиках чи інших формах залежної поведінки?
— У наш непростий час найлегшим способом начебто розв’язати певні проблеми, забутися, стає вживання заборонених речовин, алкоголю, участь в азартних іграх. Але це в жодному разі не усуває причин стресу й проблем, ба більше — поглиблює їх. Люди не хочуть працювати над собою, а шукають чарівну пігулку. З часом у них виникають різні залежності. Завдання Церкви й медичних капеланів, зокрема, — говорити правду про такі речі. Зазвичай одна залежність тягне за собою іншу. Людина потрапляє в павутиння. Таким людям потрібна точка опори.
Свого часу Папа Іван Павло II говорив, що кожна людина має екзистенційну порожнечу. Якщо в ній немає чогось доброго, її заповнить щось погане. Тому людям із залежностями потрібно лікуватися. Для цього необхідне їхнє бажання, без якого нічого не вийде. Медичний капелан відіграє важливу роль у розмові із залежними людьми та їхніми родичами, адже може скерувати людину на шлях одужання й відновлення.
— Які проблеми медичного капеланства сьогодні залишаються найбільш невирішеними — і чого бракує самим капеланам для якіснішого служіння в лікарнях?
— Не завжди для медичних капеланів є кабінети. Згідно з державним стандартом, капелан повинен мати свій кабінет. Не всюди є місця для звершення богослужінь, часто каплиці розташовані просто в коридорах. Не маємо також уніфікованого одягу. Але ми над усім цим працюємо. Колись було й нерозуміння з боку медиків: для чого капелан у лікарні? Проте якісне служіння наших капеланів показало, наскільки важливою є наша присутність.
— Яким Ви бачите медичне капеланство Івано-Франківської Архієпархії через кілька років? Які конкретні кроки Комісія планує зробити вже найближчим часом?
— Бачу медичне капеланство дуже потужною спільнотою, кожен учасник якої усвідомлює цінність свого покликання, самовіддано служить, і це приносить свої плоди. Майбутнє медичного капеланства — це розширення служіння, збільшення кількості священників, які служать у медичних установах. Ще дуже потрібна не просто базова освіта, а й поглиблений рівень підготовки. Як голова Комісії, я стараюся, щоб була вузька спеціалізація, наприклад, капелани, які служать у пологових будинках чи хоспісах.
Насамкінець хочу побажати, щоби кожен пацієнт та медичний працівник змогли зустрітися зі милосердним поглядом, щирою молитвою. духовною, мудрою, розважливою, оптимістичною розмовою медичного капелана.
Розмовляла Сабіна РУЖИЦЬКА
