Понад 60 років існує Міжнародна молодіжна програма в Європі та Скандинавії «Au Pair», що в перекладі з французької означає «в парі». Програма призначена для дівчат віком від 18 до 32 років, яка передбачає догляд за дітьми і невелику допомогу по дому.
Приймаюча сім’я зобов’язується виділити дівчині окрему кімнату, надати їй повноцінне харчування (в тому числі у вихідні), страхівку, оплачувати її працю (від 200 євро в місяць) і навчання на мовних курсах. Всі обов’язки обумовлюються в контракті перед приїздом в іншу країну.
Надія Паркулаб з Івано-Франківська рік проживала у Швеції і виховувала трьох дітей за програмою «Au Pair». Про те, як їй жилось, чого навчилась, як почувалась в іншій країні, розпитуємо в самої Надійки.
- Надіє, як ти довідалась про цю програму і що зробила, щоб поїхати до Швеції?
- Програма «Au Pair» відома в цілому світі. Я ж про неї випадково довідалась через Фейсбук. Зайшла на сайт агенції в Києві, заповнила анкету. Потім вибрала родину у Швеції, яка також вибрала мене. Ми багато разів спілкувались англійською за допомогою скайпу. Уклали контракт, я виготовила необхідні документи, отримала візу і вирушила до невідомої мені країни. Дорогу оплачувала сама. Їхала до Варшави, а звідти летіла літаком у Швецію. Є дівчата, яким і дорогу оплачують, і з аеропорту привозять додому машиною. Я оплачувала дорогу сама і в містечко, де проживала моя нова родина, також сама добиралась. Так ми домовились.
- В яку родину ти потрапила? Як почувалась серед незнайомих тобі людей?
- Батько сім’ї Джордж працює лікарем, відкрив свою приватну клініку. Мати Сесілія – баскетбольна гравчиня з багатьма нагородами, зараз вона працює фітнес-тренером для людей з інвалідністю. У них зростають троє синів: Маркус, якому 8 років, Лукас, якому 6 років, Еліас, якому 4 роки. Вони проживають у невеличкому містечку Бальста (як, наприклад, наша Коломия). У мої обов’язки входило 3-4 години вдень проводити з дітьми. Вранці батьки відвозили дітей у школу та дитсадок, а з 15 до 19 години я була з ними. Я почувалась їхньою старшою сестрою, до мене усі ставились, як до члена родини. Інколи я допомагала по господарству, могла щось приготувати їсти. Сесілія є інвалідом по слуху, носить слуховий апарат, без нього нічого не чує. Я не насмілилась запитати, чи це вроджена вада, чи набута, адже її брати й сестри здорові.
Спочатку мені було трохи складно постійно спілкуватись англійською, бо мову знала на рівні школи-університету. Я не відвідувала жодних додаткових курсів, навиків спілкування не було.
У Швеції до дітей ставляться по-іншому, ніж у нас. Такого, щоб дитина виконувала усе, про що її просять батьки, нема. Вона має свою думку, може її обґрунтувати і сказати «ні». У мене був культурний шок після приїзду. Хоча Швеція – дуже толерантна країна, приймає біженців з Іраку та Ірану, виділяє матеріальну допомогу. Агенція, через яку я їхала, цікавилась, як я почуваюся на новому місці. Мені телефонували, розпитували. Це було приємно.
У вільний час я відвідувала школу для переселенців, де вивчала шведську мову. Це не є обов’язково, можна відвідувати за бажанням. На вихідних ми їздили всією родиною в музеї, аквапарки, басейни, на ігрові майданчики.
- Ти, як і вся твоя родина, є парафіянами храму Царя Христа в Івано-Франківську. До якої релігії належала твоя нова родина? радо
- Родина Джорджа втекла з Лівану, його батьки – православні, вони дотримуються своїх традицій. Сесілія – шведка, але її рідних та її я б назвала атеїстами, бо вони не моляться і не відвідують жодних храмів. У містечку, де ми жили, був римо-католицький костел, але за рік вони там жодного разу не були. У Швеції рідко хто вінчається, навіть не всі розписуються в загсі. Багато родин живуть під одним дахом, виховують дітей та онуків, але про те, що вони родина, відомо тільки в податковій, бо сплачують спільно податки. Такі родини називають «самбо». Для нас – це дикість, а шведська статистика свідчить, що такі вільні родини довше живуть спільно.
Я говорила з Джорджем, розповідала йому, як є в Україні, скільки храмів тільки в одному Івано-Франківську, і всі вони переповнені. Він мене радо слухав і підтримував.
- Чи вдалося тобі за рік познайомитись із кимось, крім своїх господарів і дітей?
- Так, до нас приходили сусіди на барбекю. Вони з мішаних родин, де чоловік – швед, а жінка – росіянка, або чоловік – швед, а дружина – фінка. Там це масове явище. Шведи приймають представників усіх народів. Це країна, яка в Першій та в Другій світових війнах зберегла нейтралітет, з 1815 року там не було війни. Шведи платять великі податки, тому раді, коли від них не лише приймають допомогу, але й працюють у них.
Також я познайомилась з українкою Анною з міста Суми. Ми зустрічались у столиці Швеції – Стокгольмі. Разом відвідували численні музеї, парки. Вона також працює за цією програмою. Мої господарі щомісяця платили мені 3500 крон. Це на наші гроші 10 тисяч гривень, які я могла витрачати на себе, або не витрачати взагалі. Я витрачала (сміється).
- Яка у Швеції ситуація з пандемією коронавірусу?
- Вірус, звісно, є і тут. Проте люди свідомі, дотримуються дистанції, часто користуються антисептиками. В цій країні давно відмовились від паперових купюр, там усі розраховуються картками, тому, можливо, є менше інфікувань, бо багато бактерій живе саме на банкнотах.
- Чим тебе полонила Швеція?
- Своєю неповторною природою та бездоганною екологією. У кожному парку можна побачити диких звірів (косуль, зайців…).
Також там багато різних контейнерів для сортування сміття. Наприклад, окремо потрібно викидати прозоре скло і кольорове, папір і картон, їжу і побутові відходи. У Швеції найбільше переробних заводів у світі. Якщо хтось бажає порибалити, то повинен мати ліцензію, інакше заплатить штраф.
- А чи сподобалась тобі їхня кухня?
- Вона дуже різноманітна, хоча і не дуже відрізняється від української. Національна страва – картопляне пюре з м’ясними фрикадельками. Харчуються також морепродуктами. Супи, борщі, бульйони їдять частіше дорослі. Мої три вихованці щодня пили багато молока, їли йогурти та мюслі.
- Чи готова ти ще раз поїхати до Швеції?
- Так. Дуже мрію про це. І це реально.
Спілкувалась Юлія БОЄЧКО.
