Історії людей, які могли б не з’явитися на світ, якби їхні матері вчинили аборт
Останні кілька тижнів у соцмережах триває велике обговорення: чи має право жінка на аборт. Це обговорення зумовлене подіями в сусідній Польщі, де у жовтні 2020-го рішенням польського Конституційного суду ухвалили посилення заборони на аборти. Десятки тисяч жительок Польщі вийшли на протести, збуривши увесь світ. Українці також активно обговорюють цю проблему, а найбільше – у соцмережах.
Я ж хочу розповісти історії трьох нині вже дорослих людей, які могли б не народитися. Дуже тішуся, що до життя цих трьох людей я також трохи причетна, адже розмовляла з їхніми матерями, аби вони не вбивали своїх ненароджених діток. Чи послухали вони мене, чи когось іншого, чи власне сумління, я не знаю. Долі їхніх матерів склалися по-різному. Оцінювати чи осуджувати їх ані я, ані будь-хто інший не має права.
Василь Гончаренко, 22 роки, інженер, нині захищає Україну на Сході.
Мати Василя, Поліна, з Київщини. Приїхала в Івано-Франківськ навчатися в університеті. Обрала для навчання далеке місто, аби покинути свою неблагополучну родину. Її мати вела розгульний спосіб життя, а вітчим пиячив та бив Поліну. Училася Поля добре, хотіла стати психологом. З дитинства дівчина дружила з сусідом Сашком. На п’ятому курсі вийшла за нього заміж. Молодята побралися таємно від батьків, бо мати Сашка не хотіла невістки з неблагополучної родини. Сашко переїхав до Івано-Франківська. Дітей новостворена родина категорично не хотіла. Поліна не раз зізнавалася мені, що прагне, аби саме на ній «закінчився поганий рід матері».
Про вагітність жінка дізналася аж на п’ятому місяці (попередньо вона лікувалася від гінекологічних недуг та всі ознаки очікування дитини «списувала» на дію ліків). Звістку, що у них незабаром буде маля, Поліна і Сашко сприйняли негативно. У них були інші плани: Поля збиралася продовжувати навчання в аспірантурі в одному з польських вишів, а Сашко мав їхати з нею та знайти там високооплачувану роботу. Із Полею я пішла до лікарки, яка сказала, що робити аборт уже не можна, хіба що викликати передчасні пологи, але на таке ніхто з лікарів погодиться. Ситуація була непростою. «Якщо не хочеш дитини, то завжди зможеш її залишити і хтось усиновить», – порадила я Поліні. Вона кілька днів думала і вирішила, що так і зробить.
Пологи у знайомої були стрімкі та важкі. Син народився богатирем: важив 4900 г та мав 54 сантиметри зросту. Народжувала Поля у райцентрі на Київщині, самостійно, хоча їй повинні були зробити кесарів розтин. Від фізичного болю та морального виснаження у жінки сталася тривала післяпологова депресія і вона цілий рік перебувала у спеціалізованій клініці. А сина, на превеликий подив усіх, забрав Сашко. Повіз до своїх батьків, які так зраділи першому онуку, що забули всі образи і навіть небажану невістку прийняли. А з Василька (так назвали хлопчика) пилинки здували. Після лікування моя знайома поволі прив’язалася до дитини, що кращої матері годі й знайти.
Разом з малюком подружжя таки виїхало до Польщі, де Поля поступила в омріяну аспірантуру і закінчила її. Зараз вона — викладачка одного зі столичних університетів, Сашко — співвласник меблевих магазинів у рідному райцентрі під Києвом. Василько виріс здоровим і розумним юнаком, закінчив політехнічний університет, добровільно поїхав захищати Україну на Сході. У щасливої родини життєві негаразди, випробування бідністю і хворобами — позаду. Поліна і Сашко не уявляють життя без сина. А молодим, особливо студентським родинам, які роздумують, чи залишити дитину чи ні, радять однозначно: залишити. А Бог усе розставить на свої місця.
Ольга Онишко, 20 років, студентка, художниця, волонтерка
Її народження було бажане і заплановане. Але… лише матір’ю дівчини. Анна дуже хотіла вирватися з села. Під час навчання у педагогічному коледжі активно шукала нареченого з міста, та ще й з квартирою і престижною роботою. І знайшла. Щоправда для сина багатих батьків, юриста Миколи дівчина з далекого гірського карпатського села була лише черговою розвагою. Анна ж вирішила завагітніти і, таким чином, змусити Миколу одружитися. Проте обранець дівчини мав інші плани. Дізнавшись про вагітність подружки, молодий чоловік дав їй кількасот доларів та порадив «вирішити проблеми тихо, спокійно і без нього». Також попросив більше його не турбувати, бо має іншу дівчину, «з пристойної родини», з якою планує одружитися.
Анна, хоч не без розчарування та сліз, але передбачила таку ситуацію. Тому… звернулася до свого вітчима та двох братів, які приїхали до Івано-Франківська і пішли на розмову з майбутнім зятем, яка завершилася кількатижневим перебуванням Миколи в лікарні. Аргументи гуцулів, у яких виявилося також чимало впливових знайомих в обласному центрі, були «вагомішими» за небажання Миколи одружуватися. Весілля у молодят не було. Але Анні це було байдуже: вона нарешті стала «міською пані» та дружиною красивого перспективного юриста. …Минали тижні, але чоловік, як думала Анна, не змирився і не звик до сімейного життя. Почав приходити додому пізно, кілька раз підняв на вагітну дружину руку. А свекри навіть не розмовляли з новоспеченою родичкою, щодня демонструючи, що не хочуть мати нічого спільного «з селючкою».
Анна зрозуміла, що силою не будеш милою. Тому вирішила розлучитися та позбутися дитини. Про це розповіла мені, колишній сусідці. (До одруження Анна разом з двома дівчатами винаймала квартиру в багатоповерхівці, де я мешкала, і часто заходила на каву). Я порадила не робити дурниць. «Якщо тебе підтримали родичі в авантюрі з одруженням, то, думаю, вони й допоможуть виростити дитину. А чоловіка ти ще знайдеш», – сказала я перше, що спало на думку. Анна не хотіла, аби батьки та брати хвилювалися, бо вони заледве погодилися «вмовити» Миколу одружитися. Але врешті-решт таки розповіла все найріднішим. Ті, добряче насваривши доньку й сестру, пообіцяли допомагати.
Анна повернулася в село, незабаром у неї народилася Олюнька. Микола та його батьки бачити дитину не захотіли. Коли дівчинці минуло три роки, пара розлучилася. Анна закінчила коледж та заочно вступила до Львівського університету. У Львові познайомилася з удівцем Романом, з яким незабаром одружилася. Дітей у чоловіка не було, тому він радо прийняв доньку дружини за свою. Незабаром у них народилося ще дві донечки. Нині це прекрасна велика родина львівських педагогів.
У Олі з дитинства був хист до малювання, вона — учасниця багатьох виставок, має міжнародні нагороди. А ще вона волонтерка в одній з патріотичних молодіжних організацій, збирає допомогу українським воякам на Сході. Романа дівчина вважає батьком. Про рідного тата і бабусю з дідусем не згадує. Проте каже, що давно їх пробачила і бажає їм добра та бути людянішими.
Соломія Твердохліб, 19 років, дружина священника, мати 1-річного Марка
З майбутньою мамою дівчини, 32-річною Валентиною, я познайомилася під час пробіжок на міському озері. Впевнена та красива жінка розповіла мені, що вона — колишня спортсменка, легкоатлетка. Зараз працює в банку, бо зрозуміла, що великих досягнень у спорті в неї не буде, а жити якось треба. Батьки Валі загинула в автокатастрофі, коли їй було 20, братів та сестер вона не мала. Ще студенткою вона вийшла заміж, але через пиятику чоловіка розлучилася, дітей не мала і не планувала. Не думала й про створення нової родини, бо хотіла заробити грошей та виїхати в Канаду.
Завагітніла моя знайома випадково. Чоловік, з яким вона мала стосунки, був одруженим і, звісно, навіть чути не хотів про дитину. Валя сказала, що хоче позбутися проблеми з вагітністю, але… не змогла, бо побоялася аборту. П’ять разів жінка записувалася на «операцію» і завжди йшла з-під кабінету. «Я хочу і розумію, що треба, але… не можу, розумієш, не можу вбити живу людину, – плакала завжди впевнена у собі Валя. — Але ця дитина перекреслить мені все життя, мої мрії, сподівання, вона мені не потрібна». Я підтримувала знайому, втішала, що все в неї налагодиться, сказала, що у перші місяці життя дитини буду щодня допомагати їй.
Та Валя вирішила інакше… Вона залишила донечку в лікарні, написала відмову і через місяць виїхала у Канаду. Я дуже переживала, а знайома лікарка Оксана Богданівна хотіла удочерити маленьку. Завадила хвороба: пані Оксані через проблеми з серцем довелося майже цілий рік пробути у лікарні. Проте вона разом зі мною цікавилася долею Соломійки (так назвали дівчинку). Маленьку перевели в дитбудинок, звідки її забрала родина православного священника з Житомирщини. Дівчинка виросла у прийомній сім’ї, вивчилася на кухаря і 18-річною одружилася із семінаристом, а нині вже священником. У пари народився син Марко. Про рідну матір жінка згадувати не хоче, каже лише, що молиться за неї.
Її рідна мама нині живе у Канаді, вона одружилася з темношкірим Джейсоном, в якого було троє дорослих дітей. Матір їм вона не замінила. З чоловіком живе добре. Щоправда про те, що у неї в Україні живе донька, жінка не розповіла. «Я не хотіла цієї дитини, тому відмовилася, проте не вбила», – холодно сказала в одній з нечастих розмов Валя. «Хіба не хочеш дізнатися, як склалося її життя? – запитала я вже далеку знайому і готова була розповісти їй про долю Соломійки. Та Валя… не захотіла нічого знати, сказала, що перегорнула назавжди цю сторінку і згадувати про своє життя в Україні не хоче. Хоча я таки сподіваюся, що з часом вони будуть хоча б спілкуватися.
(Усі імена та прізвища героїв статті на їх прохання змінені)
Сабіна РУЖИЦЬКА
