Ольга Зелінська заочно познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Для обох людей з непростими долями ця зустріч була справжнім подарунком від… Пресвятої Родини.
Ольга жила у невеличкому райцентрі, у ззовні благополучній родині. Мати – вчителька, батько – колишній інженер, який згодом став власником невеличкої крамниці побутових дрібничок. Ольга була їхньою єдиною донькою. Багато знайомих та сусідів заздрили. Проте лише зачинялися двері, батько на всі заставки сварився з мамою і не раз піднімав руку. Усе через кляту оковиту. Хоча залежним від алкоголю чоловіка годі було назвати. Так, випивав потроху, як усі. З дитинства Ольга жила у бабусі Ганни, яка чи не щодня брала її до церкви, навчила та привчила до молитви.
Особливу набожність мала бабуся до Пресвятої Родини. Передала це й онучці. А перед смертю сказала, що коли з вірою попросити малого Ісуса, Діву Марію та Святого Йосифа про майбутню родину, то незабаром можна зустріти нареченого. Однак після відходу бабці Ганни Оля про власну родину не думала. Після закінчення коледжу почала працювати бухгалтеркою, згодом заочно навчалася в інституті. Потім важко захворів батько. Лікарі сказали, що це через щоденне, хоча й невелике, вживання алкоголю. Оля через день, змінюючи маму, їздила до тата в лікарню.
Одного разу, проїзжджаючи біля церкви, дівчина згадала слова покійної бабці про молитву до Пресвятої Родини за майбутню сім’ю. У думках зринули слова, що йшли від серця: «Ісусе, Маріє, Йосифе, допоможіть мені знайти свою долю та створити міцну християнську родину, щоби я разом зі своїм чоловіком та майбутніми дітьми змогли славити Величного Бога Отця, Сина і Духа Святого Амінь!». Раптом на душі дівчини стало спокійно, добре, навіть думки про хворого батька кудись відлетіли. Так тривало більше місяця. Проїжджаючи біля церкви, Оля починала молитися.
Одного разу дівчина підняла голову вгору та побачила оголошення. У ньому було прохання про допомогу для онкохворого молодого чоловіка. В оголошенні було написано про те, що захворів відомий спортсмен-легкоатлет, а далі – страшний діагноз, номер рахунку, на який можна переказати кошти, телефон матері хворого. Внизу – світлина, з якої на Олюдивився худий, виснажений хворобою, молодик. Дівчина, незважаючи на брак коштів через батькове лікування, вирішила допомогти нещасному. Проте спочатку хотіла переконатися, чи це, бува, не шахраї гроші збирають. Бо, на жаль, і таке часто трапляється. Вона зателефонувала матері хворого. Чесно зізналася, що її розчулило оголошення, сказала, що хоче допомогти, але… воліє особисто передати гроші хворому. Насамкінець запитала, чи це можливо. Жінка по той бік слухавки одразу погодилася на зустріч.
Коли Оля побачила пані Тетяну, то всі сумніви щодо шахраїв зникли. А розмова вийшла довгою, як сповідь. Змучена горем, мати відкрила душу незнайомій дівчині. Розповіла, як вона, 38-річною, з нині вже покійним чоловіком очікувала появи на світ пізньої дитини, як тішилася, що син виріс перспективним спортсменом, і як хоче, аби зараз її Славко жив. А далі тихо додала: «Усе в Божих руках, дитино. Я молюся, а Бог краще знає, що треба моєму синові». Оля дала гроші, а вдома, а згодом і в церкві щиро молилася за одужання Ярослава. Після першої зустрічі з пані Тетяною Оля знову хотіла побачити жінку, розпитати про здоров’я її сина. Так жінки заприятелювали і щодня телефонували одна одній, підтримували і разом молилися.
Згодом пані Тетяна запропонувала Олі піти до сина. Він хотів побачити та поговорити з молодою подругою мами. Дівчині стало ніяково і навіть трохи лячно, однак перші хвилини зустрічі розвіяли уявлення про хворого і нещасного чоловіка. Славко увесь час сміявся, жартував, розповідав медичні анекдоти, які почув від лікарів. Удома дівчина довго думала, як несподівано у її житті з… автобусного оголошення з’явилися пані Тетяна та Ярослав, у якого вона, здається, закохалася. Це може видатися дивним, але закохані не говорили про почуття, не «висіли» на телефонах. Вони поводилися, наче вже були дружньою родиною. А через три місяці сталося справжнє чудо: рак відступив. Лікарі не йняли віри. Кілька разів направляли пацієнта на повторні аналізи. Ярослав був здоровий, хоча дуже стомлений важким лікуванням.
Це була велика радість для всіх. А коли молодий чоловік переступив поріг квартири, повернувшись з лікарні, то запропонував Олі одружитися. Весілля у молодят не було. Оля з Ярославом повінчалися, розписалися, запросили на невеличке свято лише кількох найближчих родичів і друзів.
Жила молода родина тихо і скромно, щодня чоловік з дружиною дякували Богові… за хворобу Ярослава, без якої він би не зустрів свою Олюню, та просили про діток і довге щасливе життя. Через рік у них народилася донька Станіслава. Згодом… у Ярослава стався рецидив, хвороба повернулася. Знову лікарні, збір грошей, безсонні ночі у молитвах… Ярослав згасав. За кілька годин перед смертю він ледь чутно сказав дружині: «Коли я відійду, не побивайся, Бог давно хотів мене забрати. Але, напевно, передумав, бо почув твої молитви. Ми прожили недовго, але щасливо, ось і Стасю народили. Виховай її доброю та чесною». За мить усміхнувся… та втратив свідомість. Згорьовану Олю вивели з палати. Більше чоловіка живим вона не бачила.
Утрату всі пережили важко. Допомагали молитви та лепетання маленької Стасі. Зараз донька Олі і Ярослава — другокласниця. Щороку 8 січня, у день Пресвятої Родини, пані Тетяна, Оля і Стася йдуть до церкви, моляться за упокій душі Ярослава, згодом прямують на кладовище. Станіслава туди батькові образочки з церкви приносить, про шкільні справи розповідає. Дивитися на ці «розмови» без сліз неможливо. Та додому родина повертається… спокійною і щасливою. Оля каже, що біль втрати затих, хоча він залишиться з нею назавжди. Але тішать спогади та донька, а заспокоюють молитви і надія, що все буде добре.
Сабіна РУЖИЦЬКА.
