До останніх днів життя 82-річна Анна Бурак носила під церкву нужденним їжу. Це була подяка Богові поважної пані за те, що її свого часу врятували від голодної смерті.
Родина Анни походила з Чернівеччини. У сім’ї Теодора і Павлини було троє хлопчаків і єдина донька Анна. Усі важко працювали, але й хліба ні до кого позичати не йшли.
…З неспокоєм, бідами і сльозами пережила родина пані Анни Другу світову війну. Коли у село прийшли «совіти», то почали людей до колгоспу стягувати, зайди заходили в кожну хату, переписувати що в кого було, скільки хто має землі, худоби. Батько Анни не хотів віддавати своє майно, і його за це дуже побили. А в 1946-1947 роках взагалі нестерпно стало. Ще й не вродило на полі нічого, а радянські посіпаки все, що було, забрали. Люди голодували. Від голоду померло двоє братів Анни. Вони навесні забагато наїлися зеленої трави, бо більше не було що до рота вкинути. І… віддали Богові душі. Теодор з Павлиною ходили, як тіні.
Аби вижити, Павлина зважилася на відчайдушний учинок: поклала у велику хустку свої найкращі спідниці, кабати (свитки), коралі та намисто з цісарськими монетами й наказала, аби 15-річна донька Анна йшла з кількома жінками шукати і просити їжі за Карпати. «Може виміняш, доню, все це на муку, хліб, зерно, бульбу, – повчала Анну. – Будеш просити добрих людей, ‘мо й що дадуть». І Анна, ледь тримаючись на ногах від голоду, пішла. Дорогою разом з односельчанками траву їла, з річки воду пила, по селах на ніч просилася. Хоча і на карпатській стороні люди також бідували, але ночувати пускали, давали по маленькому окрайцеві хліба.
Анні вдалося навіть добратися до великого міста – Станіслава (Івано-Франківськ). І тут з нею трапилася пригода, що змінила її життя. Дівчина зайшла в першу-ліпшу кам’яницю, постукала. Двері відчинила маленька худа жінка. «Чого тобі, дівчино?», – запитала. «Я ось… поміняти хочу… на хліб», – розгорнула Анна хустку. А далі – нічого не пам’ятала. Отямилася вже на ліжку. Очима туди-сюди по стелі водила. Де вона, що з нею, де хустка з «добром». «О, вже й очі відкрила, жити буде, ну, погодуй її ще, Оксано», – почула Анна тихий голос. До змученої прохачки підійшла молода дівчина, дала попити молока з розмоченим хлібом.
Надалі дівчині почало ставати краще. Оксана, якій, як і Анні, було 15, розповіла, що та впала від втоми та голоду в них на порозі. Її мати, яка вже знала, що по місту ходять голодні хліба просити, заопікувалася прохачкою. Три дні Анна була без свідомості. Оксана та її мама, Марія, годували і доглядали її. Анна подружилася з Оксаною, розповіла, що живе з мамою та братом Романом. Останній «на роботі». Пізніше Анна довідалася, що «роботою» була УПА. Коли дівчина поверталася додому, то нові знайомі дали їй три великі хлібини, два літри борошна та 10 пригоршнів квасолі й… повернули хустку з одягом. На прощання пані Марія мовила, що коли треба буде, аби Анна до них приходила. Вони допоможуть їй роботу в місті знайти, буде працювати та своїм рідним допомагати.
Зі сльозами Анна покидала добросердну родину, й не думала, що швидко сюди повернеться. Додому добиралася довго. Ноги вже землі не чули, а в хаті застала… мертву маму та брата. Не було кому їх навіть поховати. Знесилений вітець сидів на стільчику та хитався, як тінь. Побачивши Анну, він вирвав з її рук борошно й почав пригоршнями їсти. Наступного дня і його не стало. У той день в Анни назавжди посивіло волосся. Дівчина не пам’ятає, як поховала найрідніших, як кілька днів у безумстві блукала лісами. І коли, знесилена, вже готувалася до зустрічі в небі з родиною, Хтось сильний та владний наче струснув її, підняв із землі та дуже чітко сказав: «Тобі ще не час, вставай та йди до нової родини».
Тоді Анна одразу згадала про пані Марію та Оксану. І пішла… Як добралася до знайомих, також не пам’ятає. Постукала в двері і знову впала. За кілька годин пані Марія скрушно хитала головою та шепотіла молитву, дивлячись на посивілу 15-річну юнку. Так Анна залишилася в Івано-Франківську.
Пані Марія влаштувала дівчину санітаркою в шпиталь. Потрохи дівчина оговталася від смерті найрідніших. А незабаром Анна познайомилася з сином благодійниці Романом. З першого погляду молоді люди закохалися. І невдовзі побралися. На весілля, тепер уже свекруха нареченої, приготувала… пісну квасолю. Таку, яку давала в мішечок для родини невістки. Згадуючи тата з мамою та братів, Анна ридма ридала. «Ти поплач, дитино, зараз, аби більше в житті не плакала», – казала їй друга мама Марія.
Але плакати таки довелося, бо Романа за участь в УПА засудили на 10 років. Почалися довгі дні, вистоювання черги біля тюрми, суд, пересилка, листи, і знову чекання. А ще – постійна молитва, аби лише вижив. Анну звільнили з роботи, як «жену врага». А вона вже носила під серцем Андрійка…
Та все ж таки Бог був милосердний до родини. Анна дочекалася чоловіка, але мусила переїхати в Росію, бо Романа додому не пускали. Там у подружжя народилися Надя й Теодозія. Роман у тюрмі навчився кравцювати, тому сім’я не бідувала. Так і жили, рік за роком, у турботах про дітей. Романова сестра Оксана так і не вийшла заміж, зосталася самотою, матір доглядала, бо та довго лежала паралізована. А після її смерті ще років зо сім пожила й також померла.
Тоді Анна з Романом повернулися в рідну оселю. Діти вивчилися і роз’їхалися по світах: Андрій зостався в Росії, Надя живе у Львові, а Теодозія виїхала до США. У 1994-му не стало Анниного чоловіка Романа. Після його смерті бабця Анна не захотіла нікуди переїжджати, хоча троє дітей, 7 онуків та 5 правнуків кликали її в будь-який куточок світу, аби лише сказала, з ким жити хоче. Та жінка зосталася у місті, яке стало їй рідним. Вона часто приходила під різні храми, приносила бідним, які там збиралися, їжу. Найчастіше готувала страви з квасолі. Коли роздавала їжу, то розповідала, як кілька пригоршнів квасолі врятували її життя.
До останнього дня бабця Анна дякувала Богові за родину, яку знайшла у найважчі хвилини, за дітей, онуків, правнуків. Померла 82-річна благодійниця п’ять років тому, уві сні, нікому не завдаючи клопотів. У останній вечір життя вона готувала для бідних квасолю…
Сабіна РУЖИЦЬКА
