5 та 6 лютого цього року в Івано-Франківській духовній семінарії отець реколектант Олександр Богомаз провів традиційні дні духовної віднови.
Молодий духівник зі східної України охоче погодився поділитися з читачами «Нової Зорі» своєю історією навернення та власними досвідченнями Божої любові.
– Від вчителя історії – до священника. Отче Олександре, розкажіть історію свого покликання.
– Я родом з Херсонщини, а моє служіння проходить у Мелітополі на парафії Різдва Пресвятої Богородиці. Перед тим, як вступити до семінарії, я закінчив університет, займався спортом та жив, як уся молодь. Моя сім’я була віруючою, але ми не були практикуючими християнами, у нашому селі була лише одна православна церква. Можна сказати, що я з нехристиянського середовища, де було соромно сказати, що ти ходиш до церкви. Попри це я намагався брати участь у Літургіях, але пізніше в мене настало прикре розчарування у всіх священниках. Рівно до того моменту, поки не познайомився з отцем Петром Криніцьким, який глибоко торкнув мене і змінив моє ставлення. Насправді я був антикатоликом і антиуніатом. Оскільки я історик, мені було важливо розкласти все по полицях, що вдалося зробити завдяки книжечці світлої пам’яті владики Софрона Мудрого. Був момент, коли я відчув, що хочу стати священником. За Божою волею я є першим висвяченим отцем із Київської Трьохсвятительської духовної семінарії УГКЦ.
– Пам’ятаєте свою першу розмову з Богом, як зі своїм Господом?
– Ще в дитинстві бабуся навчила мене розмовляти з Богом і я говорив з Ним як з другом. Будучи малим, я захворів на тяжку невиліковну хворобу, вся сім’я щиро молилася за моє зцілення і Божою силою я одужав. Тоді це не було для мене таким великим чудом, але вже в семінарійний час я пережив з Ним живу зустріч і Господь став моїм Богом, а не тільки Богом моєї бабці й мами. Мені дуже приємно згадувати роки навчання в семінарії, коли усі ми були хлопцями після університету і зі своїм невеликим життєвим досвідом гаряче шукали Бога. Я був на IV курсі, коли відбулося моє свячення на неодруженого священника. Зізнаюся, що до семінарії були знайомства з дівчатами, але я відчував, що Бог хоче, щоб я посвятив себе Йому. Стараюся кожного дня це посвячення відновлювати. Я вважаю, що бути одруженим – це також вибір. Так чи інакше це посвята себе – чи в шлюбі, чи без нього. Це справа вірності та Божої благодаті.
Бог уже дав благодать – треба тільки вірити і спілкуватися з Ним, любити і прагнути. Ісус Христос казав: «Царство Боже прийде непомітно; ані не скажуть: ось воно тут! — або: он там! — бо Царство Боже є між вами». Це не завжди просто. Приходять моменти сумніву чи самотності. Боротися з ними – означає одразу програти. Це сильніше за людину. Річ у тому, наскільки я шукаю Бога. Не адорую спокусу, не адорую зло, проблеми, слабкості, немочі. Натомість адорую Божу велич, Божу силу і Його діяння. Як тільки зосереджуєшся на бурі і починаєш дивитися на хвилі, одразу тонеш. Але тонучи, кричиш, як Петро, і Бог рятує. Він не відмовляє!
– Розкажіть про своє служіння на парафії. Відомо, що завдяки Вам та отцеві Петру Криницькому функціонує одразу декілька благодійних проєктів – спільноти для дітей та молоді і служіння для незахищених прошарків суспільства.
– Коли я тільки прийшов, наша парафія була схожа на таку хатину, в якій було кілька кімнат, і в одній з них проходила Служба Божа за участі невеликої кількості людей. Але кожного разу ставало на один перестінок менше, а людей більшало. І в якийсь момент у каплиці зникли всі перестінки, а потім ми навіть робили добудови. Пригадую, як молився в семінарії, щоб Бог подарував мені хорошу команду. Так і сталося. Вже другий рік поспіль ми запрошуємо місіонерів з місійної школи апостола Павла в Красилові. Разом ми дбаємо про безхатьків – готуємо їжу, організовуємо біблійне коло та перегляд фільмів. Відвідуємо хворих, опікуємося ними, як в духовному, так і в матеріальному плані, займаємося з дітьми «вулиці», маємо спільноту «Матерів у молитві» та «Лицарів Колумба» (чоловіче служіння для неповних сімей та людей із неповносправністю), організовуємо масштабні літні табори.
– Які чудеса Господа Ви досвідчили у своєму житті?
– При народженні я мав померти. У мами відійшли води, а я народився аж через 18 годин. Навколо моєї шиї двічі була обкручена пуповина. Такі діти помирають, але Бог вирішив, що я буду жити. Ще одне велике чудо відбулося пізніше. Я мав осліпнути на ліве око, але був зцілений Божою силою і зараз маю 100% зір. Лікарі були шоковані, навіть приводили своїх колег подивитися на чудо – очний нерв не відновлюється, а в мене це трапилося!
Звісно, що одним з найбільших Божих чудес є навернення! Таким найяскравішим прикладом є мій односельчанин, який цілком змінив життя, увірувавши! Сьогодні він має сім’ю, їздить по сиротинцях, допомагає залежним і є інструментом в Божих руках. Насправді чудеса трапляються з нами щодня!
– Хто такий справжній християнин?
– Гадаю, нічого нового я не скажу – лише те, що казав Ісус Христос! Християнин – це «той, хто слухає слово Боже і зберігає його». Це людина, яка вважає Бога своїм авторитетом, яка живе в сім’ї Церкви. Зараз я правдивий уніат, який перейшов з православної до католицької церкви. Дякую Богові за такий досвід і дар єдності. В цьому – щастя. Слухаючи голос Бога, можна пройти всі випробування, бо є довіра.
– У контексті християнства ми часто говоримо про любов. Що для Вас є любов?
– Любов – це Бог! Не зможу подарувати любов, якщо я сам не знаю про те, що я є люблений! Я маю сам прожити цю любов – досвід милосердя Божого. Прийняти те, що десь вглибині я – маленький зранений хлопчисько, але є Хтось, хто мене любить і, незважаючи ні на що, Він мене обіймає й пригортає до себе. Я буду здатний любити, якщо я зцілений в обіймах Божої любові. Бо любов – це смерть. Полюбити – означає померти для себе, щоб жити для когось. Це якраз те, що Ісус нам показав. Любов – це смерть для свого егоїзму. Наскільки я з цим справляюся? Я – егоїст (сміється…), але я так хочу любити.
Розмовляла Вікторія ГАВАЛЕШКО.
