Василь знався з Надею від моменту народження. Їхні матері познайомилися в пологовому. Згодом подружилися. І діти завжди були разом. Надія була для Василя, як старша сестра: захищала його, допомагала вчитися. Чому так? Бо хлопець був аж занадто тихим та чемним, а Надя – бойова, задиркувата, вона могла кинутися у бійку з удвічі старшими хлопчаками, аби захистити свого Василька. А ще дівчинка мовчки вислуховувала від учителів нотації, як це погано присвоювати чужу працю, коли давала другові списувати домашні завдання. Сама ж казала, що «списала» в нього. Та й при вступі в університет Надія допомогла другові.
У класі сьомому Василь зрозумів, що закоханий у Надю. Та зізнатися подружці у почуттях не наважувався, боявся, що вона образиться і перестане з ним дружити. Вперше про свої почуття Василь несміливо сказав у випускному класі, на спільному дні народження, яке завжди святкували разом. «Ти мені, як брат, а у братів закохуватися не можна»,— відповіла дівчина на Василеві залицяння.
Надя й Василь поступили в університет на економічний факультет. І надалі дружили. Проте в дівчини з’явився залицяльник, студент-фізкультурник Роман. Про нього Надя захоплено розповідала другові. Василь не міг ані їсти, ані спати, навіть стежив за закоханими у парку. Проте мовчав і страждав. Коли ж мовчати було несила, пішов до церкви.
Чому так зробив, сам не розумів, адже він та його родина були у храмі лише на великі свята. А якщо чесно сказати, то двічі в рік – на Різдво й на Великдень, для годиться. Зайшовши у церкву, Василь сів на лавку і просидів години зо дві. А коли розпочалася вечірня, ридма ридав, як дитина. На молодика звернув увагу священник, отець Ярослав. Після вечірньої він підійшов до згорьованого юнака. І Василь розповів йому про свою біду. «Вона мене сприймає, як брата, а я люблю її всім серцем, — оповідав Василь. — Я говорив про це зі своїми батьками, з приятелями. А вони лише руками розводять, мовляв, не кохає тебе Надя, ти для неї, як брат, то й змирися. А я не хочу, розумієте, не хочу. І нині прошу Бога, аби допоміг мені бути в парі з коханою».
«Якщо на те воля Господа, то ви будете родиною, але за кохану треба молитися. Пообіцяйте, що почнете молитися за Надю вже сьогодні, будете ходити до церкви, прийдете до Сповіді та Причастя, а далі… Бог все розставить на свої місця», – сказав священник. Уже дорогою юнак гаряче молився за Надю, обіцяв стати з коханою добрим подружжям, надолужити увесь згаяний роками час відсутності у храмі.
Це може здатися дивним, але Бог почав діяти несподівано. У момент щирої молитви Василя Надія прийшла до Романа в гуртожиток і застала хлопця… з іншою дівчиною у ліжку. Дівчина не стерпіла зради і покинула ще вчора коханого. Своїм горем вона у розпачі ділилася з найкращим другом — Василем. Той не йняв віри, що так швидко все трапилося, а в душі радів та дякував Богові. Проте назовні залишався стриманим і «співчував» Наді. Щоправда на свого друга зраджена дівчина так і не звернула уваги. Вперше закохавшись та зіткнувшись зі зрадою й підлістю, Надя зосередилася на навчанні. Василь несміливо запропонував подружці почати ходити до церкви. Дівчина не погодилася, сказала, що своє нещастя переживе сама. Зате Василь своєї обіцянки дотримав: щодня молився за майбутню дружину та ходив до храму. Через три місяці він вдруге в житті пішов до Сповіді й Причастя. Вперше він приймав Христа ще в початковій школі, бо так робили всі його однокласники.
«Ти, сину, не проси Бога дати саме Надію тобі за дружину, — повчав отець Ярослав. — Богові видніше, що і хто тобі потрібні. Ти лише щиро молися». І Василь молився. Щиро, постійно, довго. Так проминуло два роки. Молоді люди закінчили навчання та перспектив отримати хорошу роботу економіста у невеличкому райцентрі у Василя й Надії не було. Дівчина швидко зорієнтувалася та почала ходити на курси французької мови у канадський бізнес-центр. Запрошувала і друга, але Василь на той час вже влаштувався продавцем у крамницю побутової техніки і не мав часу на курси. Незабаром Надя радісно розповіла другові, що вона стала учасницею україно-канадського проєкту і її запросили за океан на стажування. «Не міг стримати розчарування, – розповідає Василь. – Як? Надя вже була майже зі мною. Але ось вона знову мене покидає. Боже, чому Ти несправедливий до мене?..».
Про свої жалі молодик розповів отцеві Ярославу. Але той стримано мовив, що попереджав Василя, аби не просити Бога про конкретну жінку, а просто молитися. Хлопець був у розпачі, він прибіг до Наді та в черговий раз зізнався у коханні, просив, аби вона залишилася. А згодом вони разом щось придумають. Але якщо вона так хоче, то разом поїдуть за кордон. «Облиш, Васильку, це вже навіть не смішно, краще допоможи мені зібратися», – тихо сказала подружка.
Через кілька днів хлопець зі сльозами на очах проводжав Надю на літак. Для нього тоді світ почорнів і спохмурнів. Сили додавала лише молитва. Завдяки підтримці отця Ярослава, незважаючи на обставини, Василь не переставав молитися. З Надею спілкувався по скайпу і записався на курси французької у бізнес-центр, сподіваючись, що незабаром поїде до коханої.
Проте поїхати не вдалося. В Україні розпочався Майдан, який переріс у Революцію гідності. Василь опинився у Києві, був у медичній сотні. Там, ще вчора нерішучий молодик, постарішав одразу на кілька років, став серйозним, відповідальним, мужнім. Навіть про Надю майже не згадував. Коли почалася війна на Сході, Василь разом з товаришами з медичної сотні поїхав захищати Україну. Був у Дебальцево, рятував кіборгів. Коли повернувся додому, став волонтером, збирав медикаменти для захисників. Звертався за допомогою до всіх, кого знав, писав листи, зустрічався з людьми, розповідав чого і скільки потрібно. В один з вечорів загартований війною чоловік згадав про подружку: вона ж може організувати збір коштів та медикаментів серед українських студентів та стажерів у Канаді.
Надія радо відгукнулася, пообіцяла допомогти, а тоді зізналася, що дуже переживала за Василя, коли мама повідомила їй, що друг дитинства на Сході. «Це може здатися дивним, але я вже не думав про кохання до Наді, хоча, за звичкою, молився. Та в молитвах більше згадував своїх побратимів», — каже Василь. Тим часом Надя організувала збір допомоги: Василеві та його побратимам українські емігранти, студенти й стажери з Канади передали гроші. Василь почувався щасливим. Він ще кілька разів їздив з допомогою на Схід. А після чергового щасливого повернення на чоловіка очікувала велика несподіванка: додому повернулася Надя. Майже до ранку друзі розмовляли. Надя розповіла, що, збираючи допомогу, відчула страшенну тугу, їй захотілося у ту ж хвилину повернутися і бути потрібною у рідній країні та… Василеві. За кордоном дівчина зрозуміла, що Василь справді кохає її, а вона – його.
Зближення з подружкою було поступовим. Колишньої юнацької пристрасті ані у Василя, ані в Наді не було. Зате було бажання підтримувати й допомагати один одному й ніколи не розлучатися. Разом з Надею чоловік поїхав на Схід. Колишня перспективна канадська стажерка хотіла піти захищати Україну підписавши контракт, але Василеві вдалося переконати кохану, що з її умінням переконувати людей вона потрібна як волонтерка. Також під впливом Василя Надія почала розмовляти з капеланами, згодом пішла до церкви. А одного разу ошелешила друга, що хоче з ним жити і взяти шлюб.
«Я ледь стримувався, аби не заплакати від щастя, — мовить насамкінець чоловік. – Проте плакати міг колишній Василько, а я ж – вояк, хоча й не на передовій. Я – волонтер, чоловік, а чоловіки не рюмсають, а оберігають свої родини, коханих, країну. Так робитимемо й ми з Надею, так робитимуть і наші діти, які, сподіваюся, народяться у мирний час. Наразі, як би це дивно не звучало, я вдячний Богові, що провів мене та Надю таким складним шляхом і таки звів нас докупи».
Сабіна РУЖИЦЬКА.
P.S. Нещодавно у Василя та Надії Собків народилася донечка Орися.
