Ідеальність видається такою привабливою і натхненною в світлі сучасності. Успіх, краса, невпинний особистісний розвиток – те, що сьогодні пропонує або ж майже нав’язує світ. Яскраві постаті, зіркові історії та заклик безперечного обожнювання власної особи. Але є місця та обставини, які здатні відкрити людині щось набагато більше…
Коли я приїхала туди вперше, пройшовшись довгим вузьким коридором з оливковими стінами, побачила кімнати, повні страху, смутку, безвиході і ледь жевріючої надії. Крізь бильця металевих ліжок до мене простягалися руки, що прагнули обіймів, мені у вічі заглядав спраглий уваги погляд, а серце завмирало від болю.
Коли я почала знайомитися з сиротами з обмеженими можливостями, деякі з них дивували своїм розумом, кмітливістю та щирою наївною цікавістю до кожного відвідувача. Вони наче вже любили мене тільки тому, що я переступила поріг їх дому – інтернату IV типу, де живуть залишені діти, підлітки та навіть дорослі з дуже складними фізичними й психічними вадами. Проте є ті, хто потрапив туди випадково – невірний вирок лікарів став фатальним. Спершу я лякалася їх страждань, тому що вони надто помітні й болючі. Мене відсторонював біль, але з часом я помалу відкривала чистоту думок і беззаперечну Божу любов, що жила в них.
Я досі не навчилася любити так, як прикуті до ліжок, інвалідних візків та власних немочей діти. Щоранку вони прокидаються і несуть у свій вузенький світ любов, залишаючи усі знемоги десь позаду. Їх так сильно тішить сонце за вікном, посмішка гостей, випадковий доторк руки, і музика. Одного разу дівчинка, яка не любила гучних приїздів гостей, покликала мене до себе і попросила відчинити шухляду під її ліжком. Там було повно старих касет з піснями різних виконавців, але пристрою для їх прослуховування не було. І я твердо вирішила знайти магнітофон і привезти цій дівчинці. А коли наступного разу я зайшла до неї в кімнату, обійняла її, перекинулася кількома словами, дістала великий магнітофон, мені здавалося, що щасливішої усмішки я ще не бачила. І навряд чи колись побачу щось подібне. То був особливий ранок. За вікном була весна, зелене листя тягнулося до світлого неба, а Настя тихо плакала від радості, слухаючи музику свого дитинства. Той магнітофон став для неї цілим світом відкриттів.
Дзвінки Насті та її: «А світ сьогодні звучить, як пісні про Карпати?» стали чимось безповоротним. Обмежені можливості подарували дітям необмежену чуттєвість і щиру радість, яку неможливо продукувати навмисне. Іноді вихованці інтернату дзвонили і запитували: «Як там погода сьогодні?», або: «А чим ти снідала?». І я розповідала про червоні парасолі за вікном і млинці з домашньою сметаною, ми говорили про дрібниці життя, які я завжди сприймала як належне. Сприймала, як те, що має бути, що перетікає з дня в місяць, з місяця в рік, а згодом стає життям, яке іноді проходило повз. Діти з теплими поглядами навчили помічати життя в днях, бо в них всюди вирує любов, варто тільки глянути довкола…
Вікторія ЗЕЛЬВАХ.
