Через обман рідних Василь Савчин шукав смерті на Сході України, втратив ногу та все ж повернувся додому і пробачив батьків.
Нині життя родини 29-річного ветерана ООС (АТО) змінилося. Та за свій запал, шал, велику образу Василь заплатив дорогу ціну — зостався без ноги.
…З дитинства малий Василько дуже пишався своїм батьком-героєм, якого ніколи не знав і не бачив, бо той загинув ще до його народження. Так казала синові мама. А не вірити їй — найкращій, найдобрішій, найрозумнішій – Васько не міг. Ненька розказувала, що татко був пожежником, загинув у вогні, рятуючи двох дітей. А щоби випередити синові запитання, де зараз ці діти, додавала, що врятована родина з дітьми виїхали за кордон. Про татка-героя хлопчик розповідав у дитсадку, а згодом – у школі. Та у 12 років Василь засумнівався, бо однокласники, які заздрили синові героя, діймали його запитаннями: «Де татова могила, де його родичі?».
Мама продовжувала вигадувати, що батько народився у Дніпропетровську, його батьки, тобто дідусь і бабуся, загинули в автокатастрофі. Далі розказала «романтичну історію знайомства». Буцімто зустрілися на вулиці, з першого погляду закохалися, довго зустрічалися, планували одружитися. Та… не судилося. Бо життя батька обірвалося у вогні. А через чотири місяці після батькової загибелі народився Василько. «А поховали його в Дніпропетровську, там, де лежать всі родичі. Їздити туди, ятрити свою і твою душу я не хочу. Краще будемо його пам’ятати живим», — мовила крізь сльози мама. Василь після такої розмови довго просив пробачення.
Після закінчення школи юнак хотів стати пожежником, як тато. Проте мама була проти, і вмовляннями змусила сина вступити на економічний. Василь думав, що допоки закінчить навчання, ненька подобрішає, і він таки стане або військовим, або пожежником, а вища освіта ще нікому не завадила. Можливо, так би й сталося, але все змінила сутичка з дядьком Леонідом, сусідом-п’яницею. Василь знав його з дитинства і… дуже боявся, бо мати категорично забороняла йому навіть близько підходити до дядька. Хоча випивоха завжди загадково усміхався, коли бачив Василька, намагався заговорити до нього та пригостити цукеркою. Але хлопчик від нього втікав. У той гіркий день Василь знову побачив Леоніда, щоправда змужнілий молодик уже не боявся п’яничку. І коли чоловік попросив цигарку, хлопець відштовхнув його та сказав, аби він більше не смів до нього наближатися. «Ось і дочекався вдячності від сина, — сплюнувши, сказав сусід. — Все життя від мене втікає, гидує. Може, я до тебе з душею, може я би й не пив, і життя склалося би по-іншому, якби не мати твоя».
У Василя потемніло в очах. Як він сміє так говорити про його маму, найсвятішу жінку? Молодик кинувся на сусіда і так його віддухопелив, що зламав руку, ніс та вивихнув ногу. Згодом сам викликав поліцію і сказав, що це Леонід на нього напав. Через кілька днів дядько прийшов до Василя додому. Василь кинувся на нього з кулаками.
– А ти сильний, як я колись, — хриплим голосом мовив Леонід. — Може й правильно, що ти мене вдарив. Я – нікчемний батько. Але, знаєш, не бери гріх на душу. Уже я життя загубив за свою гарячу голову, а тобі, синку, не раджу».
– Ану йди звідси! А ще раз синком назвеш, то справді уб’ю. Мій батько – герой, він загинув, рятуючи людей. Ти жодного волоска на його голові не вартуєш! — кричав Василь.
– А чому не полярник, не пілот? — уже повеселішав дядько Льоня. — Але таке… Добре, що твоя мама тобі так казала, бо ти б мене певно соромився. Та вже час тобі знати, хто твій справжній батько.
– Це… правда? – тремтячи, як у дитинстві, згодом запитав Василь найріднішу. Мама схилила голову на коліна і гірко заридала.
– Але чому? Навіщо? Я недаремно сумнівався… Як я тепер буду жити з оцим усім? Та й як ти могла? — слова докору й образи сипалися, наче з мішка.
Мама не оборонялася і нарешті оповіла синові родинну таємницю його народження.
…Марії було 34, вона жила у маленькому містечку і не мала шансів вийти заміж. Із сусідом п’яничкою розговорилися випадково. А наступного дня прокинулася з Леонідом. Було соромно та бридко, а згодом жінка дізналася, що вагітна. Говорити про це майбутньому батьку дитини не хотіла. Та й зрештою той незабаром поїхав за кордон на заробітки. Згодом жінка придумала історію: буцімто зустрічалася з пожежником із сусіднього міста, який загинув напередодні їхнього одруження… А незабаром усі раділи, що у скромної бібліотекарки з’явився син Василь. Коли Леонід повернувся та дізнався, що Марія народила, хотів поговорити з нею, бо здогадувався, що це може бути його дитина. Проте жінка категорично заявила йому, аби забирався якнайдалі від неї та її сина. Відтоді Леонід лише здалеку спостерігав за сином і ще більше пиячив. А коли врешті зізнався Василеві про своє батьківство, то зруйнував йому життя. Бо молодик вирішив… шукати смерті на Сході, захищаючи Україну.
Спочатку поїхав з волонтерами на шахту Бутівка, розвантажив речі й харчі та попросився, щоб його залишили добровольцем. «Їхав би ти звідси, — сказав командир «Босий». — Втім, як хочеш, не буду просити, але й не буду відмовляти». Василь сказав, що залишається.
Образа на матір та ненависть до батька, спогади про мирне життя та друзів вивітрилися з голови у молодого добровольця з першими пострілами. Бойовики щодня обстрілювали шахту. Щодня були поранені. Не зчувся Василь, як поцілили в нього. Удар в ногу, калюжа крові, сильний біль, перед очима потемніло. Останнє, що побачив молодик, — сіре небо та яскраве світло-полиск від чергового пострілу. …Отямився серед світло жовтих стін. Біль вже не діймав, натомість було дивне відчуття порожнечі. Василь захотів підвестися, встати, але… не зміг. Із жахом поглянув униз… У нього не було ноги.
Після лікування вояк не хотів повертатися додому, а звістку про те, що може поїхати на реабілітацію в Польщу, сприйняв як дарунок долі. У Варшаві завдяки волонтерам Василеві зробили протез, навчили ходити.
…Коли повернувся до рідної хати, мама зустріла на порозі, посивіла і постаріла на ще одне життя. Її підтримували під обидві руки, наче на похороні, сусіди. Вона впала на коліна, і Василеві знову потемніло в очах. За мить він сидів на ліжку, а біля дверей… бився головою до дверей… батько Леонід.
«Не знаю, як опанував себе, — розповідає ветеран. — Але в ту мить в мені наче щось перевернулося і я нестерпно захотів жити, змінити своє життя і життя батьків, якими би вони не були. Але для цього треба було пробачити. Сам я би цього не зробив. Допоміг капелан отець Василь, якому я зателефонував, попросив допомогти».
Священник приїхав і довго розмовляв з вояком та його батьками. Потім рідні спільно виговорювали один одному свої образи й жалі. Було багато сліз, розпачу і… велике прощення.
Леонід перестав пиячити, влаштувався на роботу і щодня заходить до сина та його матері, допомагає їм. А ще мати, батько та син почали ходити до храму та на реабілітаційні зустрічі родин ветеранів ООС (АТО).
Сабіна РУЖИЦЬКА.
