Рожнятівські прочани здійснили Богом благословенну мандрівку до Унева та Глинян.
Життя християнина має багато, так би мовити, граней. І однією з них є паломництво. Дивлячись на оздобу храмів, їх віковічну історію і цінність, споглядаючи теплий вогонь лампадок, у щирій молитві людина налаштовує себе, свої відчуття на піднесення і на сприйняття духовного світу. Саме під час таких паломницьких поїздок, ми можемо приклонитися перед святинями, де є Божа благодать і любов.
Поклоніння святиням, таїнство Сповіді, Причастя – це те, що чекало нас, паломників з Рожнятова та навколишніх сіл, у величному монастирі у селі Унів, що на Львівщині. Тут кожен зумів знайти для себе найважливіше: хтось – сутність Бога, хтось – зцілення, а хтось – просто відкрив у собі себе. Та головне, що ми зі сльовами на очах, з полегшенням на серці відчували справжню благодать Господа, складали свої подячні молитви за Його ласку, благали заступництва у Матері Божої .
Завітавши на чудовий острівець тиші і спокою, де розташована Свято-Успенська Унівська лавра, ми одразу відчули умиротворення. А інакше й не могло бути, адже ця духовна обитель має надзвичайно цікаву історію. Це – один із найстародавніших монастирів, перлина української греко-католицької церкви, і, образно висловлюючись, є мальовничою, гостинною, миловидною маленькою країною, затишним райським куточком, де тремтливо бережуть віковічну історію.
У монастиря нелегка доля, якось навіть схожа на долю нашої неньки-України. Обитель пережила численні нашестя ординців, горіла, відновлювалась, знову горіла. Потерпала від польського панування й Австрійської імперії.
Під час екскурсії територією монастиря, ми довідалися, що одним із найбільших помічників обителі був Олександр Шептицький. Давній рід Шептицьких відігравав значну роль у її житті. 1713 року архімандритом став Атанасій Шептицький. Вагомий внесок у розвиток храму зробили також ігумен монастиря Казимир Шептицький і митрополит Андрей Шептицький, який відродив тут чернече життя. Достеменно відомо, що під час Другої світової війни митрополит за мовчазної згоди братії переховував у лаврі багатьох євреїв, чим врятував їм життя…
Що й казати, чимало бачили ці мури на своєму віку. Зведена церква наприкінці ХVІ століття, доволі сувора на вигляд, але, зайшовши всередину на нас чекала несподіванка: інтер’єр храму виглядав святково і непоповторно: стіни вкриті красивими фресками, у вікнах – вітражі, розписи яскраві, із рослинним орнаментом, що нагадують Софію Київську.
Унівська обитель знала часи істинного піднесення і процвітання, та неодноразово опинялася і на межі загибелі. Старожили згадують, що під час Другої світової війни навіть німці не чіпали ченців. Але вже по війні радянська влада ні монастир, ні ченців, м’яко кажучи, не милувала. Обитель зачинили, джерело з цілющою водою накрили бетонними плитами, а ченців вивезли у незвідані краї. Був тут і концтабір для католицького духовенства, згодом – будинок для людей похилого віку, психлікарня тощо. Лише за роки незалежності в монастирі знову воскресло духовне життя і задзвонили дзвони. 2008 року нині покійний Блаженніший Любомир (Гузар) надав цьому маленькому острівцю тиші і спокою статус Свято-Успенської лаври отців-студитів УГКЦ. Сьогодні тут моляться, працюють і здійснюють своє чернече покликання ченці. Доба у монастирі поділена на три рівні частини: молитва, праця та відпочинок.
Не можна не помітити, що територія лаври надзвичайно охайна. Милує око архітектурна краса будов та їх велич. За довгу історію монастиря в ньому відбувалося багато подій. Збудовано нові корпуси, чернечі келії, оформлено внутрішній двір і галерею. У ХVІІ-ХVІІІ ст. при монастирі працювала знаменита Унівська типографія, де друкувалися старовинні книги. Існувала тут й іконописна майстерня.
У храмі зберігаються копії двох найшанованіших у християнстві святинь – Унівської чудотворної ікони Богоматері і Туринської плащаниці, до яких ми мали можливість приступити і щиро помолитися. Цікавий на території монастиря і музей, де розміщені образи святих, старовинні дзвони, надгробки.
Оглядаючи територію монастиря кожен з паломників знайшов собі щось до душі, увагу привернула і прекрасна каплиця, і витончена дерев’яна церква, і монастирський ставок, і доглянута стежина на Чернечу гору. Подейкують, що ця гора та її околиці приховують ще силу-силенну таємниць, які завзяті археологи і науковці будь-що взялися відкрити.
Побувавши на цьому святому місці, навіть не хотілося його залишати, адже намолена сторіччями ця духовна місцина несе справжню Божу благодать.
Звичайно, кожен з нас має власні потреби і звертається до Бога зі своїми проханнями. Та всіх нас того дня єднали молитви за мир в Україні, щоб закінчилася війна.
Набравши водиці із цілющого джерела, із почуттями насолоди, спокою та Божої ласки ми продовжили паломницьку мандрівку до Глинян, де завітали у ще одну святиню Львівщини – церкву, у якій зберігається Чудотворна ікона Розп’яття Спасителя.
Зайшовши до храму Успіння Пресвятої Богородиці, нас одразу охопив дух старовини. Ця церква належить до найвиразніших пам’яток XVIII ст. Існує переказ, що сам Богдан Хмельницький, який перед штурмом Львова 1648 р. побував зі своїм військом у Глинянах, подарував храму ікону Розп’яття Ісуса Христа. Вразила нас історія про те, що 1886 р. у Глинянах була велика пожежа, всі будівлі обабіч храму згоріли, дерев’яна ж церква залишилася неушкодженою. За переказами людей, над церквою бачили постать Богородиці, яка тримала над храмом широко розведені руки аж до часу, коли полум’я зникло. Відомо, що на Святвечір 1936 року сільські діти, що гралися неподалік покинутого храму, побачили дивне світло в його вікнах. Думаючи, що церкву зсередини охопила пожежа, вони кинулися кликати дорослих. Селяни поспішили на порятунок. Коли ж відкрили двері і увійшли всередину, перед очима неземним світлом сяяв образ Розп’яття Ісуса Христа – запрестольна ікона. Чудо сяяння ікони справило величезне враження на людей. Входячи до церкви, вони падали на коліна, молились і плакали, огорнуті незбагненним почуттям вдячності.
Щиро виголосили молитви у цьому храмі і ми, а потім з особливим трепетом у душі, з любов’ю до Господа нашого Ісуса Христа приступили до Чудотворного Образу Розп’яття Христового. Через дотик до святині кожен прагнув духовного очищення, зміцнення віри, фізичного й духовного зцілення для себе і своїх рідних.
На завершення паломницької подорожі ми завітали ще й до церкви Святого Миколая у Глинянах. Побудована ця мурована святиня у 1884 р. і вирізняється розписами відомого художника Северина Борачека. У часи радянського атеїзму вона також зазнала значних руйнувань, але згодом віряни відновили храм. Люди пам’ятають, як відбувалося чудо і фрески храму самовідновлювалися, а з кінця 1999 р. на стінах прочали проявлятися, неначе водяні знаки на документах, лаврові вінки з хрестами…
Умиротворені, з особливими враженнями та емоціями, духовно-збагачені ми поверталися додому, несучи Божу радість до своїх родин. Щиро дякуємо нашому духівнику отцю Степану Твердохлібу за все побачене і почуте, за молитви у єдності, за організовану для нас чудову Богом благословенну мандрівку, під час якої ми серцем змогли “доторкнутися” до святих місць, глибше пізнати Господа, довірити Йому свої помисли, знайти спокій і цілюще зерно Божої благодаті.
Віра КЛИМ, учасниця паломницької поїздки.
