Понад дві сотні людей відвідали презентацію книги Макса Кідрука в Чернівцях. Зараз письменник їздить містами України в межах благодійного туру з презентацією книги “Колонія”. За три місяці з моменту видання українці придбали 30 тисяч примірників.
В інтерв’ю письменник розказав, на які потреби збирає під час презентацій, чому йому не подобається вислів “культурний фронт” та чому автор хоче, щоб обличчям видавництва “Бородатий Тамарин” була його дружина Тетяна.
— Коли ви завершили рукопис “Колонії”, на своїй сторінці на Facebook ви написали: “Не уявляю, коли ви побачите це на папері. Не буду наводити кількості слів, аби те невелике коло читачів та читачок, які ще лишились, не розбіглись”. Але ваші презентації збирають сотні глядачів, а люди шикуються у чергу за автографом. Що ви прожили між цими двома моментами?
— Цей пост писався на початку повномасштабного вторгнення. Всім було складно і всі повинні були переналаштовувати своє життя під умови повномасштабної війни. Але для людей культури це було складніше. Під час першого тижня мені здавалось, що моя кар’єра взагалі закінчилась. І в тому пості я також писав, що якщо цей текст і стане бестселером, то наперекір всьому. Все було проти нього — і війна, і обсяг, і взагалі те, що ми говоримо про видання книги на 900 сторінок в еру ТікТоку.
Я справді вагався, я справді сумнівався. Я не намагаюсь якось загравати чи применшувати успіх. Я справді думав, що ця книга і вся серія може стати провальною. І так — на щастя, виявилось, що я помилявся. Цей текст вже став бестселером. Ми вже говоримо про 30 тисяч примірників за три місяці наперекір усьому. Це насправді дивує мене і як автора, і як видавця, що ми змогли настільки успішно стартувати з настільки непростою та об’ємною книгою.
— Чим ви пояснюєте такий попит в українців сьогодні на наукову фантастику у вашому написанні?
— Я би наголосив, що це наукова фантастика лише номінально. Я докладаю всіх зусиль, щоб зробити цей текст максимально реалістичним. Щоб ось ця картинка майбутнього була найбільш правдивою. Жанр наукової фантастики є не те, що маргінальним, але аж ніяк не є мейнстримним. Він дуже програє фентезі серед жанрової літератури чи просто кримінальним романам, чи трилерам.
Люди читають, бо це історія про людей — сетинг майбутнього. Сетинг — це Марс, я максимально реалістично описую, як ми житимемо на Марсі. Але це насамперед історія про людей.
— Ви відкрили видавництво. Як ви наважились на це, враховуючи ті обставини, про які ви говорили раніше?
— Я не знаю. Насправді планували це робити давно, до повномасштабного вторгнення. Але коли воно сталося, мені здавалось, що все — на цих планах можна ставити крапку. Я довго вагався, мої близькі, моя команда переконували мене, що ми маємо відкривати попри війну. Я до останнього казав “ні”.
Зрештою, кілька важливих чинників — перше, після повномасштабного вторгнення в Україну припинився потік російської книги. Я маю хороших друзів серед невеликих нішевих видавців в Україні. Один з них мені сказав, що після перших 2-3 місяців, коли все застигло, ринок почав оклигувати. Влітку продажі були більші, ніж під час дії програми єПідтримка. Це було одним з поштовхів, які схилили мене до того, що ми мусимо спробувати і видавати.
— 28 січня у вашої дружини день народження. Про це знають ті, хто хотів замовити вашу нову книгу зі знижною, бо до цього дня ви оголосили акцію. Наскільки сімейна історія є важливою для вашого видавництва?
— Певна річ, важлива. Але ми з самого початку існування видавництва “Бородатий Тамарин” розуміли, що це не має бути видавництво Макса Кідрука. Ми маємо розділити — ось є я, мої книжки з серії “Нові темні віки”, та “Бородатий Тамарин”, де ми друкуємо багато інших класних книжок. Тому так, це важливо, Тому я хочу, щоб все більше і більше обличчям видавництва ставала моя дружина, щоб видавництво асоціювалося з нею. І в принципі було окремою сутністю, не пов’язаною зі мною як автором. Видавництво друкуватиме книжки Кідрука, окрім того, багато інших крутих книжок.
— У третього видання вашої книги новий головний редактор — розкажіть про нього.
— Все почалося з того, що є остання сторінка в книзі, дані про наклад, де друкувалось, перелік людей, які працювали над виданням, головний редактор, відповідальний редактор, верстальник чи верстальниця, художній редактор, коректор тощо. І ми з дружиною думали — кого вказувати головним редактором. Номінально його у нас немає, бо ми з дружиною робимо все. Абсолютно все лежить на нас. Ставити мене — трохи неправильно, бо я написав цей текст — це буде трохи виглядати не о’кей. Когось наймати — ми не потребуємо. Ніхто з нас не виконує обов’язки головного редактора і в перших двох виданнях їх просто не було. Але очевидно — він має бути.
Ми тоді дізнались, що в рівненському зоопарку живе наша тотемна тваринка — бородатий тамарин. Ми стали його опікунами — оформили опікунство, платимо зоопарку, вони купують їжу, офіційно ми є її опікунами. Виникла ця скажена ідея. Ми є самі видавці, чому ми маємо йти за кимось, когось копіювати. Я подумав, що було б прикольно вказати це на останній сторінці разом з іменами людей, які працювали над книгою. Цього ніхто не робить, але ніхто не забороняє цього робити. Ти читаєш ім’я редакторки і бачиш її фото. Потім ми подумали з Тетяною, що круто було б зробити головним редактором реального бородатого тамарина з рівненського зоопарку. Ми запитали, чи є у нього кличка. У нього не було клички.
Ми придумали йому ім’я — Джонджо Букбайндер. “Букбайндер” — це палітурник з англійської. Зробили тварині фото і втулили його як головного редактора. І тепер у нас офіційно головним редактором нашого видавництва є мавпа.
— Наскільки уважно ви ставитесь до деталей під час друку і виробництва книжок?
— Є певні речі, які ми обговорюємо просто неспівмірно більше часу, ніж хтось витрачає на це. Ми ставимось прискіпливо до всього. Який має бути корінець, папір, товщина, колір — всі ці деталі ми обговорюємо ретельно.
Я бачу фідбек від читачів та читачок, які просто взяли в руки книгу. Вони зауважують, що вона має класний вигляд. Коли я беру книги колег, не називатиму кого, я дивуюсь, чому не зробити ось так чи отак — це не займає аж настільки багато зусиль, не настільки дорожче. Трішки більше часу і грошей, щоб книга стала значно кращою. І я вже писав, що ми вважаємо своїм девізом в “Бородатому Тамарині” — “Ми заморочуємось”. І ми намагатимемось цього девізу дотримуватись в усьому.
— Зараз ви в турі з презентацією книжки. Також тур має благодійну мету, розкажіть про це.
— Всі події в турі є благодійними. Ми домовились про партнерство з волонтерським штабом “Ангар”. Всі прибутки з подій та мерчу ми перераховуємо їм. На сьогодні зібрали 400 тисяч гривень. За них “Ангар” купуватиме дрони, які полетять на передову. Перший дрон з тепловізором вже на передовій, ми відправили його буквально два дні тому. Запитів на дрони дуже багато, всі запити ми не закриємо. Але скільки зможемо, якусь частину зможемо.
— За останній рік дуже популярним став термін “культурний фронт”. Як ви до нього ставитесь?
— Негативно.
Немає ніякого культурного фронту, економічного, ще якогось. Є лише один фронт — на сході, і на ньому гинуть люди.
Мене до сказу доводять ці висловлювання, особливо люди, які цим зловживають. Ми усвідомлюємо, що в країні війна, і тому намагаємось якимось чином допомогти. Тому я категорично проти зловживання словом “фронт” для означення якихось інших видів діяльності. Фронт лише один — і на ньому гинуть люди.
